Пауло Коэльо: Брида

Жінки підійшли і стали в центрі півкола. Тоді Вікка сказала, щоб вони лягли долілиць на землю, склавши руки у формі хреста.

Маг бачив, як Брида лягла на землю. Він намагався зосередити погляд лише на її аурі, але він був чоловік, а чоловік не може не дивитися на тіло жінки.

Він не хотів нічого згадувати. Не хотів знати, страждає він чи ні. Він усвідомлював лиш одне – його Інша Частина виконала свою місію перед ним.

«Шкода, що я так мало був із нею». Але він не міг так думати. На якомусь відрізку Часу вони перебували в одному тілі, терпіли спільний біль і були щасливі одними радощами. Вони стали однією особою, яка, можливо, прогулювалася в лісі, схожому на цей, і дивилася в нічне небо, де сяяли ті самі зорі, які сяють там і сьогодні. Він посміявся зі свого Наставника, який примусив його так довго жити в лісі лише для того, щоб він міг зрозуміти свою зустріч з Іншою Частиною.

Такою була Традиція Сонця – вона зобов’язувала кожного вивчати те, що треба, а не тільки те, що йому хотілося. Його людське чоловіче серце ще довго плакатиме, але його серце Мага повнилося радістю й дякувало лісові.

Вікка подивилася на трьох жінок, які лежали біля її ніг, і подякувала Богові за те, що Він допоміг їй робити свою справу протягом багатьох перевтілень; Традиція Місяця була невичерпною. Цю лісову галявину висвятили кельтські жерці ще за незапам’ятних давен, і від їхніх ритуалів дуже мало що залишилося – як, наприклад, камінь, що стояв у неї за плечима. Величезний камінь, який неможливо було перенести сюди людськими руками – але давні люди вміли пересувати такі камені за допомогою магії. Вони будували піраміди, астрономічні обсерваторії, міста в горах Південної Америки, користуючись лише силами, які були відомі Традиції Місяця. Таке знання перестало бути потрібним людині і згасло в часі, щоб не перетворитися на знання руйнівне. А проте Вікка, навіть із простої цікавості, хотіла б знати, як вони це робили.

Кілька кельтських духів ще тут жили, і вона привітала їх. То були Наставники, які більше не перевтілювалися і входили до таємного уряду Землі; без них, без сили їхньої мудрості, наша планета давно б поринула в хаос. Кельтські наставники витали в повітрі над вершинами дерев, ліворуч від галявини, їхні астральні тіла огортало осяйне біле астральне світло. Потягом багатьох століть вони прилітали сюди на кожне свято рівнодення, аби переконатися, що Традиція досі підтримується. «Атож, – із гордістю казала собі Вікка, – рівнодення святкувалися навіть після того, як уся кельтська культура зникла з офіційної історії світу. Бо ніхто не зможе погасити Традицію Місяця, крім Руки Бога».

Вона спостерігала за кельтськими жерцям. Що вони думають про сьогоднішніх людей? Певно, з тугою згадують про ті часи, коли приходили на це місце і коли стосунки з Богом здавалися набагато простішими й більш безпосередніми? Вікка так не думала, довіряючись своєму інстинктові. Сад Божий був збудований людськими почуттями, а для цього було необхідно, щоб вони жили довго, в різні історичні епохи, дотримуючись різних звичаїв. Тож, як і решта Всесвіту, людина мала пройти довгий шлях еволюції і з кожним днем вона ставала кращою, ніж була попереднього дня; хай навіть вона забувала про вчорашню науку, хай навіть не застосовувала те, чого навчилася, хай навіть обурювалася, кажучи, що життя до неї несправедливе.

Бо Царство Небесне схоже на зерно, яке людина кидає в ґрунт; вона спить і прокидається, вночі та вдень, а зерно росте собі, й вона про те нічого не знає. Бо ця наука закарбована в Душі Світу й дає користь усьому людству. Важливо те, що й далі існують люди, схожі на тих, які присутні тут у цю ніч, люди, яких не страхає Темна Ніч Душі, як сказав старий і мудрий святий Іван від Хреста. Кожен крок, кожне зусилля віри вдосконалюють весь людський рід. Доки існуватимуть люди, які знають, що вся людська мудрість – безумство з погляду Бога, світ ітиме дорогою світла.

Вона відчула гордість за своїх учениць і учнів, спроможних пожертвувати комфортом уже поясненого світу, щоб прийняти виклик світу нового, який ще треба відкрити.

Знову подивилася на трьох голих жінок, що лежали перед нею долілиць, розкинувши руки, і знову спробувала побачити їх у кольорах аури, яку вони випромінювали. Вони тепер подорожували крізь Час і зустрічалися з багатьма втраченими Іншими Частинами. Ці три жінки, починаючи від цієї ночі, візьмуть на себе місію, що чекала на них, відтоді як вони народилися. Одній із них уже понад шістдесят років; проте вік не має щонайменшої ваги. Важливо те, що вони нарешті постали перед долею, яка терпляче їх чекала, і від сьогодні почнуть застосовувати свої Дари, аби не допустити, щоб важливі дерева в саду Божому були знищені. Кожна з цих жінок прийшла сюди з різних причин – зневіра в коханні, втома від повсякденності, пошук Могутності. Їм довелося долати страх, лінощі й багато розчарувань, неминучих на дорогах магії. Але факт полягає в тому, що вони прийшли саме туди, куди їм треба було прийти, бо Рука Бога завжди веде того, хто йде своєю дорогою з вірою.