Пауло Коэльо - Брида

Лоренс стомився від танцю й, прихопивши свої сулії, пішов допомагати «музикам». Інші теж відходили від вогнища – одні тому, що також втомилися, інші тому, що Вікка просила їх підсилити ритм. Ніхто, крім Висвячених, не помітив, що свято стало перетворюватися на священний ритуал. Через короткий час навколо вогнища залишилися тільки жінки, прилучені до Традиції Місяця, та відьми, які мали бути сьогодні висвячені.

Навіть учні Вікки – чоловіки – більше не танцювали. Для Висвячення чоловіків існував інший ритуал, призначений на іншу дату. Тепер в астралі над вогнищем витала лише жіноча енергія – енергія перетворення. Так було від незапам’ятних давен.

Брида почала відчувати, що їй стає жарко. Справа була не у вині, бо вона пила мало. Певно, вона нагрілася в полум’ї вогнища. Їй дуже хотілося скинути блузку. Але стримував сором – сором, який втрачав усякий сенс, коли вона співала цю просту музику, плескала в долоні й танцювала навколо вогню. Її погляд тепер не відривався від полум’я, і світ здавався для неї все менш і менш важливим – це було відчуття, дуже схоже на те, що опанувало її, коли вперше їй відкрилися карти таро.

«Схоже, я входжу в транс? – подумала вона. – А що далі? Свято стає веселим!»

«Яка дивна музика», – сказав собі Лоренс, вистукуючи ритм на порожній сулії.

Його слух, натренований вислуховувати власне тіло, помітив, що ритм долонь і звуки слів бриніли в центрі його грудей, як бувало тоді, коли він слухав найнижчі барабанні звуки в концерті класичної музики. Надзвичайно цікавим йому здалося те, що загальний ритм, здавалося, підпорядкував собі також удари його серця.

Вікка плескала в долоні дедалі швидше, його серце також билося чимраз швидше й швидше. Це, схоже, відбувалося з усіма.

«Мабуть, у мій мозок надходить більше крові», – висунув він наукове пояснення. Але він брав участь у відьомському ритуалі й думати про це не було коли; потім він поговорить із Бридою.

– Я на святі й повинен розважатися! – сказав він уголос.

Хтось поруч із ним висловив свою згоду, а долоні Вікки ще прискорили ритм.

«Я вільна. Я пишаюся своїм тілом, бо воно – виявлення Бога у видимому світі». Жар від вогню ставав нестерпним. Світ здавався далеким, і їй більше не хотілося клопотати собі голову якимись дрібницями. Вона була жива, кров струменіла в її жилах, і вона цілком зосередила увагу на своєму пошуку. Танцювати навколо вогнища не було для неї чимось новим, бо ці долоні, ця музика, цей ритм знову розбуджували в ній приспані спогади, спогади з тих часів, коли вона була Наставницею Мудрості Часу. Вона тепер не сама, бо це свято для неї – нова зустріч, нова зустріч із собою і з Традицією, яку вона пронесла через багато життів. Вона відчувала глибоку пошану до самої себе.

Вона знову перебуває в тілі, й це дуже гарне тіло, тіло, яке боролося протягом мільйонів років за виживання у ворожому світі. Воно жило в морі, плазувало по землі, дерлося на дерева, ходило на чотирьох лапах, а тепер гордо топтало ґрунт двома ногами. Це тіло заслуговувало на повагу за свою боротьбу, яка тривала стільки років. Не існували тіла гарні й тіла потворні, бо всі вони пройшли один і той самий шлях, усі вони – видима частина душі, що їх населяє.

Вона пишалася, вона дуже пишалася своїм тілом.

Скинула блузку.

Вона була без ліфчика, але це не мало ані найменшої ваги. Вона пишалася своїм тілом, і ніхто не міг їй дорікнути в цьому. Навіть якби їй було сімдесят років, вона все одно пишалася б своїм тілом, бо лише через нього душа могла творити свої діяння.

Інші жінки, що танцювали навколо вогню, зробили те саме; проте вона не звернула жодної уваги на це – їй було однаковісінько, що вони роблять, а чого не роблять.

Розстебнула пояс і залишилася зовсім гола. У цю мить вона спізнала чи не найгостріше відчуття свободи у своєму житті. Бо вона вчинила так не без причини. Вона вчинила так, тому що голизна була єдиним способом показати, що її душа в цю мить вільна. Для неї не мало щонайменшої ваги, що тут були присутні інші люди, вдягнені, й дивилися на неї – їй лише хотілося, щоб ці люди відчули у своїх тілах те, що вона відчувала у своєму. Тепер вона могла танцювати вільно, й ніщо більше не сковувало її рухів. Кожен атом її тіла доторкався до повітря, а повітря було щедрим, воно зберігало в собі давні таємниці та пахощі, які огортали її з голови до ніг.

Чоловіки та гості, котрі відбивали ритм на порожніх суліях, помітили, що жінки, які танцювали навколо вогню, голі. Вони то плескали в долоні, то бралися за руки і співали то тихо й лагідно, то на всю силу своїх легень і в шаленому ритмі. Ніхто не знав, хто задає цей ритм – чи сулії, чи долоні, чи музика. Здавалося, усі розуміли, що відбувалося перед ними, але, якби хтось спробував вийти в цю мить із ритму, він би зазнав невдачі. Одним із головних завдань Наставниці у цій частині ритуалу було не дозволити, щоб люди помітили, що вони ввійшли в транс. У них мало залишитися враження, що вони панують над своїми діями та почуттями, хоч вони вже над ними не панували. Вікка не порушувала єдиного Закону, за порушення якого Традиція карала з невблаганною суворістю: не можна втручатися у волю інших.