Пауло Коэльо - Брида

Та голоси, які хотіла розбудити Вікка, не озивалися.

Й осяйної цятки вона теж не бачила.

«Схоже, я досі не знайшла свою Іншу Частину», – думала вона з певним страхом.

Адже той, хто обізнаний із Традицією Місяця, ніколи не помиляється у виборі супутника життя. Тобто, коли вона перетвориться на справжню відьму, вона вже не переживатиме тих ілюзій у коханні, які властиві всім іншим людям. Це також означало, що й страждатиме вона менше, а може, й зовсім не страждатиме, адже тепер вона буде наділена спроможністю кохати з набагато палкішою пристрастю; любов до своєї Іншої Частини – це божественна місія кожного. І навіть якщо одного дня їй доведеться розлучитися з нею, любов до своєї Іншої Частини – так навчають Традиції – буде увінчана славою, розумінням і тугою, яка очищує душу.

Але це також означало, що від тієї миті, коли вона побачить осяйну цятку над лівим плечем своєї Іншої Частини, вона вже не знатиме чарів Темної Ночі Кохання. Брида згадала, як часто вона мучилася від пристрасті, згадала про ті ночі, коли не могла заснути, чекаючи телефонного дзвінка, про романтичні вікенди, наповнені пристрастю, що не доживала до наступного тижня, про вечірки, на яких вона кидала занепокоєні погляди навсібіч, про радість перемоги, яку вона здобувала, аби лиш переконатися, що це можливо, про смуток самоти, коли мала переконання, що наречений її подруги є саме тим чоловіком, який зробить її щасливою. Усе це становило частину її світу – і світу всіх тих людей, яких вона знала. Таким було кохання, такою була любов, і в такий спосіб люди шукали свою Іншу Частину від першопочатку часів – вони дивилися їй у вічі, намагаючись помітити там блиск і бажання. Власне, вона ніколи не надавала великої цінності таким переживанням – навпаки, вважала, що не варто страждати через когось, що було б дурницею помирати від страху, що ти не знайдеш чоловіка, з яким тобі захотілося б розділити своє життя. Але тепер, коли в неї з’явилася можливість цілком звільнитися від цього страху, її впевненість у його марноті захиталася.

«Чи справді мені хочеться побачити ту осяйну цятку?»

Вона згадала про Мага – їй здалося, він мав рацію, коли казав, що Традиція Сонця пропонує єдиний ефективний спосіб давати раду Коханню. Але вона вже не могла змінити напрямку своїх думок; вона обрала для себе дорогу й повинна пройти нею до кінця. Вона знала, що якби вона з неї звернула, то, по суті, втратила б можливість зробити будь-який інший вибір у своєму житті.

Одного вечора, після тривалої лекції про ритуали, до яких удавалися давні відьми, щоб прикликати дощ, – Брида ретельно занотувала її у своїй «Книзі Тіней», хоч ніколи не збиралася застосовувати ті ритуали у своїй практиці, – Вікка запитала, чи вона носить весь той одяг, який має.

– Звісно, що ні. – Такою була відповідь.

– Отже, з наступного тижня ти почнеш носити все, що маєш у своєму гардеробі.

Бриді здалося, вона не зовсім її зрозуміла.

– Усе, що містить у собі нашу енергію, має перебувати в постійному русі, – сказала Вікка. – Кожна сукня, яку ти собі купила, має твою частину й зберігає пам’ять про якийсь особливий момент у твоєму житті. Наприклад, той, коли ти вийшла з дому з наміром зробити собі подарунок, бо настрій у тебе був пречудовий. Або той, коли хтось зробив тобі прикрість і ти хотіла якось її пом’якшити. Або той, коли ти доходила висновку, що тобі треба внести якусь зміну у своє життя.

Одяг завжди перетворює емоції на матерію. Це один із мостів між видимим і невидимим. Існує також одяг, який може завдати тобі лиха, бо він був виготовлений для інших осіб, але потрапив у твої руки.

Брида розуміла, що хотіла сказати їй Вікка. Вона справді мала сукні, які не наважувалася носити; щоразу, коли вона вдягала їх, із нею відбувалося щось не те.

– Позбудься одягу, що був пошитий не для тебе, – наполегливо порадила їй Вікка. – І носи весь інший. Надзвичайно важливо, щоб земля була завжди оброблена, хвиля вкрита шумовинням, а емоції перебували в русі. Усе у світі рухається; тож і ми не можемо зупинятися.

Повернувшись додому, Брида виклала на ліжко все, що витягла з гардероба. Вона переглянула кожну одежину – там було чимало таких, про які вона вже й забула; інші нагадували про щасливі хвилини в її житті, але вийшли з моди. Проте Брида їх зберігала, бо ті одежини були наділені для неї певними чарами – позбувшись їх, вона, як їй здавалося, позбулася б тих щасливих емоцій, які переживала, коли вдягала їх.