Пауло Коэльо - Заїр

Проте цього разу мій літературний агент виявила неабияку наполегливість. Вона запевняла мене, що цей актор і режисер належить до нашого часу й створює зовсім не те, що нам зазвичай пропонують. Цю зустріч було призначено ще два місяці тому, ми домовилися повечеряти сьогодні ввечері, обговорити подробиці, з’ясувати, збігаються чи не збігаються наші погляди на життя й на світ.

Але протягом двох останніх тижнів мій розпорядок денний кардинально змінився: сьогодні був четвер, і я мусив іти до вірменського ресторану, намагатися знов увійти в контакт із хворим на епілепсію молодиком, який чув Голоси, але був єдиною людиною, яка нібито знала, де перебуває мій Заїр. Я витлумачив цю ситуацію як знак – мені не слід продавати права на використання своєї книжки для фільму, і спробував скасувати зустріч з актором. Проте він виявив наполегливість, сказав, що йому байдуже, коли саме ми зустрінемося, і він згоден поміняти вечерю в четвер на обід у п’ятницю: «Ніхто не сумуватиме, якщо йому випадає провести вечір у Парижі самому», – так він мені сказав, і я не знайшовся, що йому на це відповісти.

У світі, який я собі уявляв, Естер ще була поруч зі мною, її кохання надавало мені сили чогось прагнути, намагатися реалізувати всі свої можливості.

У світі, який існував реально, вона була моєю одержимістю. Вона висмоктувала з мене всю енергію, займала весь мій простір, примушуючи мене докладати величезних зусиль, щоб далі жити, працювати, зустрічатися з продюсерами, давати інтерв’ю.

Як стало можливим, що після двох років вимушеної розлуки я досі не зміг забути її? Мені було нестерпно думати про те, що зі мною сталося, подумки перебирати всі можливості, намагатися кудись утекти, пристосовуватися до повсякденності, писати книжки, практикувати йогу, зваблювати жінок, виходити з дому, щоб десь повечеряти, ходити в кіно (уникаючи літературних адаптацій, звичайно ж, і завжди обираючи лише фільми, сценарії, що створені спеціально для екрана), до театру, на балет, на футбольні матчі. Але навіть за такого напруженого ритму життя Заїр ні на мить не переставав маячити в мене перед очима, завжди примушував мене думати: «Як мені хотілося б, щоб вона була поруч зі мною».

Дивлюся на розклад руху поїздів – треба чекати ще п’ятнадцять хвилин. У тому світі, який я собі уявляв, Михаїл був моїм союзником. У світі реальному я не мав жодного конкретного доказу, що це справді так, крім мого величезного бажання вірити в те, що він каже. У світі реальному він цілком міг бути моїм прихованим ворогом.

Я знову ставлю собі те одвічне запитання: чому вона нічого мені не сказала? Можливо, така її відповідь на запитання Ганса? Можливо, Естер вирішила, що повинна врятувати світ, як здалося мені ще під час нашої розмови про любов і війну, й «готує» мене до того, щоб я супроводжував її в цій місії?

Мій погляд прикипів до рейок, по яких рухаються поїзди. Я й Естер рухаємося паралельно, але більш ніколи не доторкнемося одне до одного. Дві долі, які…

Рейки, по яких їдуть поїзди.

Яка між ними відстань?

Щоб забути про Заїр, я запитав про це в одного із залізничників, що стояли на пероні.

– Сто сорок три з половиною сантиметри або чотири фути й вісім із половиною дюймів, – відповів він.

Він здався мені чоловіком, який перебуває в мирі зі своїм життям, пишається своєю професією і спростовує переконаність Естер у тому, що всі ми приховуємо на дні наших душ незглибимий смуток.

Але його відповідь здалася мені безглуздою: сто сорок три з половиною сантиметри або чотири фути й вісім із половиною дюймів?

Та це ж абсурд. Було б логічно, якби ця відстань становила сто п’ятдесят сантиметрів. Або п’ять футів. Це мала би бути кругла цифра, щоб конструктори вагонів та залізничники могли легко запам’ятати її.

– А чому так? – знову запитую я в залізничника.

– Бо такою є відстань між колесами вагонів.

– Але ж відстань між колесами вагонів має бути такою, як відстань між рейками, вам не здається?

– Ви вважаєте, я повинен знати все про поїзди, якщо я працюю на залізничній станції? Усе є таким, яким воно є.

Тепер він уже не здавався мені людиною щасливою, що живе в мирі зі своєю професією. Він зміг відповісти мені на одне запитання, але далі піти не зміг. Я попросив у нього пробачення й більше не відривав погляду від рейок, інстинктивно відчуваючи, що вони хочуть мені щось повідомити.

Хоч яким дивним це здавалося, рейки, схоже, щось розповідали про мій шлюб – і про всі шлюби на світі.