Пауло Коэльо - Заїр

– Я знаю Енергію лише однієї Любові, – провадив я. – Тієї, яку я почуваю до жінки, що пішла від мене… а точніше, кажучи, заховалася й чекає, коли я її знайду. Якби я зміг побачитися з нею, я був би щасливим. І світ був би кращим, бо одна душа в ньому віднайшла б щастя.

Він подивився на стелю, подивився на стіл, і я дозволив, щоб мовчанка тривала якомога довше.

– Я чую Голос, – сказав він нарешті, не наважуючись глянути на мене.

Я маю одну велику перевагу: позаяк у своїх книжках пишу про духовний пошук, то знаю, як увійти в контакт із особами, наділеними певним Даром. Деякі з цих Дарів є реальними, інші – вигаданими, одні люди домагаються якоїсь користі, інші намагаються випробувати мене. Мені вже довелося бачити стільки дивовижних речей, що сьогодні я не маю найменшого сумніву: так, чудеса бувають, людина починає знову опановувати те, що вона давно забула, – свою внутрішню могутність.

Але в ту хвилину мені не хотілося про це говорити. Моїм єдиним інтересом був Заїр. Мені треба, щоб Заїр знову став називатися Естер.

– Михаїле…

– Моє справжнє ім’я не Михаїл. Мене звуть Олег.

– Олеже…

– Ім’я Михаїл я обрав, коли вирішив відродитися до життя. Ім’я архангела з вогненним мечем, який прокладає дорогу для того, щоб Воїни Світла – здається, так ви їх називаєте? – могли зустрітися. Така моя місія.

– Це моя місія також.

– Ви більш не хочете поговорити про Естер?

Як? То він самохіть хоче перейти на тему, яка мене цікавить передусім?

– Я не дуже добре себе почуваю. – Його погляд ковзнув убік, поблукав по ресторану, ніби мене там не було. – Мені не хочеться говорити про себе. Голос…

Щось дивне, щось дуже дивне відбувалося. Як далеко він спроможний піти, аби справити на мене враження? Зрештою, він попросить, як багато людей просили раніше, щоб я написав книжку про його життя та його могутність?

Щоразу, коли я маю перед собою очевидну мету, я готовий на все, щоб її досягти, – зрештою, саме про це я пишу у своїх книжках, і я не можу зрадити своїх слів. Ось і тепер я маю мету – ще раз подивитись у вічі своєму Заїру. Михаїл повідомив мені цілу купу нових відомостей: вона не його коханка, вона мене не покинула, її повернення – лиш питання часу. Проте я не міг позбутися думки, що ця зустріч у піцерії – чистий фарс. Хлопець, неспроможний заробити собі на життя, користується чужим болем, щоб досягти того, чого йому треба.

Я ще раз вихилив одним ковтком повний келих вина, Михаїл зробив те саме.

«Будь обачним», – нашіптував мій інстинкт.

– Атож, я хочу говорити про Естер. Але й про вас хочу довідатися більше.

– Це неправда. Ви намагаєтеся звабити мене, переконати робити те, до чого я й сам, у принципі, готовий. Проте страждання, яке ви відчуваєте, плутає ваші думки: ви припускаєте, що я можу брехати, щоб скористатися з ситуації.

Хоч Михаїл точно відгадав мої думки, він говорив набагато гучніше, аніж того вимагає добре виховання. Люди стали обертатися й дивитися, що там відбувається.

– Ви хочете справити на мене враження, не знаючи про те, що ваші книжки справили вирішальний вплив на моє життя, що я багато чого навчився з того, що ви там написали. Біль засліпив вас, спрямував ваш розум в одну точку, ви нічого перед собою не бачите, крім свого Заїру. Не ваша любов до неї спонукала мене прийняти ваше запрошення на цей обід: до того ж я не переконаний, що тут ідеться про любов, а не про вашу вражену гординю. Мене сюди привела…

Тон його голосу несподівано змінився; він озирався в різні боки, ніби перед його очима все розпливалося.

– Світло…

– Що з вами?

– Мене сюди привела її любов до вас!

– З вами все гаразд?

Роберто помітив, що тут відбувається щось не те. Усміхаючись, він підійшов до нашого столу, поклав руку хлопцеві на плече.

– Схоже, моя піца вам не сподобалася. Якщо так, то я не візьму з вас грошей за обід, ви можете йти.

Що ж, це, либонь, вихід. Ми можемо підвестися, вийти з піцерії й уникнути прикрого видовища, коли людина вдає в ресторані, ніби її опановує якийсь дух, тільки для того, щоб справити на мене враження або налякати мене – хоч я відчував, що йдеться про щось набагато серйозніше, аніж проста театральна вистава.

– Ви відчуваєте вітер?

У цю мить мене опанувала впевненість, що він не прикидається: навпаки, він докладав неймовірних зусиль, щоб опанувати себе, й переживав більшу паніку, аніж я.

– Світло, світло, воно спалахує всюди! Будь ласка, виведіть мене звідси!