Пауло Коэльо - Заїр

– Я міг би почати розмову з нашої несподіваної зустрічі під час спілкування з читачами моєї книжки «Час шматувати і час зшивати» або з того, які суперечливі почуття пережив я, коли дивився ваш спектакль.

– Це не спектакль, це зустріч, – поправив мене Михаїл. – Зустріч, під час якої ми розповідаємо різні історії і танцюємо, прославляючи Енергію Любові.

– Я міг би говорити про казна-що, аби дати нам час трохи призвичаїтися один до одного. Але ми обидва знаємо, чому ми прийшли сюди.

– Ми прийшли сюди задля вашої дружини, – сказав Михаїл із викликом, притаманним молодикам його віку.

Він тепер не був схожий ані на боязкого юнака, що прийшов на його зустріч із читачами, ані на духовного лідера тієї зустрічі.

– Ви застосували не той вираз; вона – моя колишня дружина. І я хотів би попросити у вас однієї послуги: приведіть мене до неї. Нехай вона розповість, дивлячись мені у вічі, чому вона пішла від мене. Лише після цього я зможу звільнитися від свого Заїру. Бо інакше думатиму про це вдень і вночі, вночі й удень, переглядаючи історію наших стосунків сотні, тисячі разів і намагаючись зрозуміти, в яку саме хвилину наші дороги почали розходитися.

Він засміявся.

– Це просто чудова думка – переглянути історію чиїхось взаємин і відкрити, коли ж вони почали змінюватися.

– Може й так, але я не хотів би зараз удаватися у філософські дискусії. Я знаю, що, як і всяка молода людина, ви знаєте точну формулу, за якою можна змінити на краще світ. Як і для кожної молодої людини, для вас настане час, коли ви досягнете мого віку, й переконаєтеся в тому, що змінювати щось у цьому світі дуже й дуже непросто. Проте я не хочу розводитися на цю тему – ви можете зробити мені цю послугу?

– Спочатку я хотів би вас запитати: вона попрощалася з вами?

– Ні.

– Вона вам сказала, що йде від вас?

– Ні, не сказала. Вам це відомо.

– То ви припускаєте, що Естер, така, яка вона є, спроможна покинути чоловіка, з яким прожила понад десять років, не поговоривши з ним і не пояснивши, чому вона так робить?

– Саме це насамперед мене й турбує. Але що ви хотіли сказати цими словами?

Нашу розмову урвав Роберто, який прийшов запитати, що ми будемо їсти. Михаїл замовив неаполітанську піцу, а я сказав, щоб Роберто сам обрав, яку страву мені подати, бо не бажав відвертати свої думки на їжу. Я тільки попросив принести пляшку червоного вина – і то негайно. Роберто запитав про марку вина, я щось буркнув у відповідь, і він зрозумів, що йому треба відійти, більше не підходити до мене з розпитуваннями й самому приймати всі необхідні рішення, дозволивши мені зосередитися на розмові з молодиком, який сидів переді мною.

Вино принесли через тридцять секунд. Я наповнив келихи.

– Що вона тепер робить?

– Ви справді хочете це знати?

Запитання, яке прозвучало у відповідь на інше запитання, подіяло мені на нерви.

– Так, хочу.

– Вона виготовляє килими. І дає уроки французької мови.

Килими! Моя дружина (колишня дружина, коли ти нарешті звикнеш!), яка мала стільки грошей, скільки їй було потрібно для життя, мала університетську освіту з журналістики, розмовляла чотирма мовами, тепер змушена виживати, виготовляючи килими та даючи уроки для іноземців? Я подумки намагався опанувати себе й не ображати його чоловічу честь, хоч це була справжня ганьба, що він не міг дати Естер усього, чого вона заслуговувала.

– Хочу звернути вашу увагу на те, що моя дружина мене покинула понад рік тому. Я більше не становлю жодної загрози для ваших стосунків, мені треба зо дві години для розмови з нею. А може, вистачить і однієї години.

Михаїл, схоже, смакував мої слова.

– Ви забули відповісти на моє запитання, – сказав він, усміхаючись. – Ви припускаєте, що Естер, така, яка вона є, спроможна покинути чоловіка, з яким прожила мало не все життя, не сказавши йому «прощай» і пояснивши, чому вирішила його покинути?

– Ні, я так не думаю.

– Тоді чому ви знову й знову повторюєте: «Вона мене покинула»? Чому запевняєте мене, що «не становите загрози нашим взаєминам»?

Я збентежився. І відчув щось на зразок надії, хоч і не розумів, на що, власне, я міг надіятися.

– Ви хочете сказати мені, що…

– Саме так. Я хочу вам сказати, я не думаю, що вона вас покинула, так само не покинула вона й мене. Вона просто зникла: зникла на якийсь час, а може, й до кінця життя, але ми повинні шанувати її вибір.

Я спізнав таке відчуття, ніби яскраве світло зблиснуло в цій піцерії, з якою в мене було пов’язано стільки добрих спогадів, стільки приємних історій. Я розпачливо хотів повірити в те, що сказав мені Михаїл, Заїр тепер пульсував і мерехтів повсюди навкруг мене.