Пауло Коэльо - Заїр

– А як вони рекламують свої вистави? – запитую.

– Не маю найменшого уявлення. Якби знав, то використав би їхній метод для реклами свого ресторану.

І щоб усунути будь-які сумніви – адже невідомо, хто я такий – додає:

– Але йдеться не про секту, можу гарантувати. Це артисти.

Двері до зали відчиняються, публіка заходить – спершу опустивши монету в п’ять євро до невеличкого кошичка, що висить на вході. У залі, на імпровізованій сцені, стоять два молодики й дві дівчини – усі в широких білих спідницях, що ніби закручуються навколо їхнього стану. Крім тих чотирьох, я бачу також старшого чоловіка з барабаном-атабаке в руках і жінку, що тримає в руках величезну бронзову тацю з якимись металевими підвісками; щоразу, коли вона неумисне штовхає свій інструмент, вони дзеленчать, створюючи звук, схожий на шум такого собі металевого дощу.

Один із молодиків – Михаїл, тепер зовсім не схожий на того хлопця, якого я зустрів у той день, коли роздавав автографи. Його погляд, спрямований у якусь порожню точку у просторі, світиться незвичайним блиском.

Публіка сідає у крісла. Це переважно хлопці й дівчата, вдягнені так, що, якби вони зустрілися вам на вулиці, ви подумали б, що вони належать до групи, яка вживає важкі наркотики. Кілька службовців або чиновників середнього віку з дружинами. Двоє або троє дітей років дев’яти-десяти, мабуть, приведені батьками. Кілька літніх людей, яким, либонь, було нелегко сюди дістатися, бо найближча станція метро розташована за п’ять кварталів.

Вони п’ють, курять, голосно розмовляють, ніби люди, що стоять на сцені, для них не існують. Балачки стають усе голоснішими й голоснішими, то там, то там лунає сміх, й атмосфера в залі стає веселою і святковою. Секта? Хіба що товариство прихильників куріння. З тривогою в серці я розглядаюся навсібіч, Естер ввижається мені в кожній жінці, присутній тут, але щоразу, коли я підходжу ближче, то виявляється не вона – іноді вона не має найменшої фізичної схожості з моєю дружиною (чому я ніяк не звикну казати з «моєю колишньою дружиною»?).

Я запитую в однієї добре вдягненої жінки, що тут буде. Схоже, вона не має найменшого бажання відповідати мені – дивиться на мене як на такого собі початківця, чоловіка, якого треба навчати містерій життя.

– Історії про кохання, – каже вона. – Історії та Енергія.

Історії та Енергія. Ліпше далі не допитуватися, хоч ця жінка має вигляд людини цілком нормальної. Я думаю, чи не варт звернутися з цим запитанням до когось іншого, але вирішую, що ліпше промовчати, – незабаром я все побачу на власні очі. Чоловік, який сидить поруч, дивиться на мене й усміхається.

– Я читав ваші книжки. І знаю, з якої причини ви тут.

Я відчуваю страх: а що, як йому відомо про стосунки між Михаїлом та моєю дружиною – і я знову мушу себе виправити – між одним із тих, хто стоїть на сцені, та моєю колишньою дружиною?

– Такий письменник, як ви, не може не знати Тенгрі. Вони мають прямий стосунок до тих, кого ми називаємо Воїнами Світла.

– Зрозуміло, – відповідаю йому з полегкістю.

І думаю: ніколи нічого про це не чув.

Через двадцять хвилин, коли повітрям у залі майже неможливо дихати через густий дим від сигарет, я почув передзвін, що линув від підвісок по краях бронзової таці. Розмови в залі мовби якимсь чудом умить припинилися, атмосфера перейшла від цілковитого безладу до глибокої релігійної зосередженості. Як зала, так і сцена, поринули в тишу, єдині звуки, які було чути, долинали від ресторану поряд.

Михаїл, що, здавалося, перебував у трансі й не відривав погляду від чогось невидимого попереду себе, почав:

– У монгольському міфі про створення світу розповідається…

Голос йому змінився, став більш упевненим, і в ньому зазвучали якісь жіночі нотки.

– Так починається ще одна історія про кохання. Дикий пес із його хоробрістю, його силою, й дика коза з її лагідністю, інтуїцією, елегантністю. Мисливець і здобич зустрічаються, й між ними виникає кохання. За законами природи перший повинен з’їсти другу – але в коханні немає ні добра, ні зла, ні творення, ні руйнації, а є рух. І кохання змінює закони природи.

Він зробив знак рукою, і четверо людей на сцені стали обертатися навколо своєї осі.

– У тих степах, із яких я прийшов, дикий пес – звір жіночний. Він сторожкий полювальник, бо розвинув свій інстинкт, проте водночас він боязкий і сором’язливий. Він не застосовує грубої сили, він застосовує стратегію. Хоробрий, обережний, швидкий. За одну секунду він переходить від цілковитої розслабленості до напруженості тіла, готового стрибнути на свою жертву.