Пауло Коэльо - Заїр

Михаїл подивився на годинник.

– Прошу пробачення, але я мушу йти.

Половина столу висловлює жаль, вважаючи, що розмова стала цікавою. Друга половина задоволена: безглуздо говорити про сумні речі в такий веселий і радісний вечір.

Михаїл дякує всім кивком голови й обіймає мене. Він робить це не з якоїсь особливої любові до мене, а щоб непомітно прошепотіти:

– Як я вам уже сказав, із нею все гаразд. Не турбуйтеся.

– «Не турбуйтеся» – він мені сказав! А чого мені турбуватися – через жінку, що мене покинула? Через яку мене допитувала поліція, друкувалися мої фото на перших сторінках скандальних газет і на обкладинках бульварних журналів, через яку я страждав багато днів і ночей, мало не втратив усіх своїх друзів і…

– …написав «Час шматувати, час зшивати». Ми вже з тобою люди дорослі, й не варт обманювати себе: звичайно ж, тобі хочеться знати, де вона тепер є. Я скажу навіть більше: тобі хочеться побачитися з нею.

– Якщо ти це знаєш, то навіщо ти допомогла мені довідатися, де я можу його знайти? Тепер я маю певний слід: він щочетверга буває в тому вірменському ресторані.

– От і гаразд. Шукай його там.

– Ти мене не кохаєш?

– Я кохаю тебе більше, ніж учора, й менше, аніж завтра, як написано на поштівках, що продаються у крамницях канцелярських товарів. Так, я тебе кохаю. Скажу навіть більше: я палко в тебе закохана, через цю пристрасть я навіть думаю переселитися до Парижа, у це величезне й порожнє помешкання, – і щоразу, коли я починаю про це говорити… ти міняєш тему розмови. Але навіть за таких обставин я забуваю про своє самолюбство й наважуюся сказати тобі, як би було добре нам жити разом, а ти мені відповідаєш, що ще рано говорити про це, і я думаю, що ти або боїшся втратити мене, як утратив Естер, або досі чекаєш, коли вона повернеться до тебе, або боїшся втратити свою свободу, боїшся залишитися сам-один і боїшся мати когось надто близько, – одне слово, наші взаємини близькі до повного божевілля. Одначе ти запитав, і я тобі відповідаю: я дуже тебе кохаю.

– Тоді навіщо ти так зробила?

– Бо я не можу вічно жити поруч із привидом жінки, яка покинула тебе без жодних пояснень. Я прочитала твою книжку. І тепер я переконана, що лише тоді, коли ти з нею зустрінешся, коли розв’яжеш цю проблему, твоє серце зможе справді належати мені.

Щось подібне я вже пережила зі своїм сусідом. Наші взаємини були достатньо близькими, щоб я могла переконатися, яким він був боягузом у наших взаєминах, як він ніколи не наважувався мати те, що йому дуже хотілося мати, проте він бачив у цьому якусь небезпеку для себе. Ти не раз казав, що абсолютної свободи не існує: існує лише свобода вибору, а коли його зроблено, то ти мусиш підкорятися своєму рішенню. Чим ближче я сходилася зі своїм сусідом, тим більше захоплювалася тобою – чоловіком, що не перестав кохати жінку, яка його покинула, яка більше нічого не хотіла знати про нього. А ти не тільки не перестав її кохати, а й оголосив про це привселюдно. Ось уривок із твоєї книжки, який я знаю напам’ять:

«Коли я не мав уже чого втрачати, я одержав усе. Коли я перестав бути тим, ким я був, я зустрівся із самим собою. Коли я зазнав приниження, а проте не перестав іти, я зрозумів, що я вільний обирати свою долю. Я не знаю, чи я, бува, не хворий, чи мій шлюб не був сном, якого я не зміг зрозуміти, поки він тривав. Я знаю, що можу жити без неї, але мені хотілося б зустріти її знову, аби сказати те, чого я ніколи не говорив, коли ми були разом: я люблю тебе більше, аніж себе самого. Якби я дістав змогу сказати їй це, я міг би жити далі у мирі з самим собою та зі світом, бо ця любов визволила мене».

– Михаїл сказав мені, що Естер напевне прочитала мою книжку. Мені цього досить.

– Але, щоб ти зміг стати самим собою, тобі однаково треба було б зустрітися з нею і сказати їй усе у вічі. Мабуть, це буде неможливо, адже вона не хоче більше тебе бачити, але ти мусиш спробувати. Тоді я позбудуся «ідеальної жінки», а перед тобою вже не маячитиме Заїр, як ти її тепер називаєш.

– Ти мужня жінка.

– Ні, я відчуваю страх. Але я не маю вибору.

Наступного ранку я заприсягся самому собі, що не намагатимуся довідатися, де перебуває Естер. Протягом двох років я підсвідомо хотів вірити в те, що її викрала або шантажувала якась терористична організація. Але тепер, коли я знаю, що вона жива і з нею все гаразд (як повідомив мені Михаїл), то який мені сенс шукати зустрічі з нею? Моя колишня дружина має право шукати особистого щастя, і я мушу шанувати її рішення.