Пауло Коэльо - Заїр

– У вірменському ресторані.

Мій водій – а він вірменин – запитує, у якому саме, і каже, що туди їхати лише п’ятнадцять хвилин від того закладу, в який ми йдемо вечеряти. Усі хочуть зробити мені приємність: вони вважають, що коли я когось запрошую, людина повинна бути глибоко вдячною мені за таку честь, а всі інші справи відкласти на інший день.

– Як вас звуть? – запитує Марі.

– Михаїл.

– Михаїле, – і я бачу, що Марі зрозуміла все, – ви підете з нами принаймні на годину. Ресторан, де ми вечерятимемо, зовсім близько від того місця, де у вас призначена зустріч. Потім наш водій відвезе вас туди, куди ви йому скажете. Але, якщо захочете, ми скасуємо наше замовлення й усі разом повечеряємо у вірменському ресторані. Тоді вам не треба буде нікуди поспішати.

Я не відводжу погляду від цього чоловіка. Він не надто гарний і не надто поганий. Не надто високий і не надто низький. Одягнений у чорний костюм, простий і елегантний, а під елегантністю я розумію цілковиту відсутність будь-яких нашивок чи наклейок.

Марі підхоплює Михаїла під руку й прямує до виходу. У книгаря ще залишився цілий стос примірників моєї книжки від читачів, які не змогли сьогодні прийти, – їх я мав надписати, – але я обіцяю прийти наступного дня. Ноги мені тремтять, серце калатає, мов несамовите, а мені ж треба вдавати, що зі мною все гаразд, що я дуже задоволений своїм успіхом, що з цікавістю дослухаюся до всіх коментарів. Ми перетинаємо Єлисейські Поля, сонце сідає за Тріумфальною аркою й, неспроможний сам собі пояснити чому, я вважаю, що це мені знак, добрий знак.

Чому мені так хочеться поговорити з цим чоловіком? Персонал видавництва розмовляє зі мною, я відповідаю їм машинально, ніхто не помічає, що думки мої перебувають десь далеко, що я намагаюся зрозуміти, з якої причини я запросив до нашого столу того, кого мав би ненавидіти. Певно, я хочу довідатися, де Естер? А може, хочу помститися цьому молодикові, такому начебто невпевненому в собі, такому розгубленому, але ж навіть такий невпевнений і розгублений, він зміг забрати від мене жінку, яку я кохаю? А може, я хочу довести собі самому, що я кращий, набагато кращий, ніж він? А може, хочу переконати його, щоб він умовив мою дружину повернутися до мене?

Я неспроможний відповісти на жодне з цих запитань, і це не має анінайменшої ваги. Досі я промовив лише одну фразу: «Я хотів би запросити цього читача повечеряти з нами». Я багато разів уявляв собі таку сцену: я зустрічаюся з цими двома, хапаю його за горло, даю йому ляпас, принижую його на очах у Естер; або терплю поразку в бійці з ним – і нехай Естер бачить, що я страждаю, б’ючись за неї. Я уявляв собі сцени бійки, або вдаваної байдужості, або публічного скандалу, але ніколи в моїй голові не виникала фраза: «Я хотів би запросити його повечеряти з нами».

Мені немає потреби сушити собі голову над тим, про що запитувати його далі, досить тепер спостерігати за Марі, яка йде на кілька кроків попереду мене, попідруч із Михаїлом, так ніби вона його кохана. Вона не дозволить йому піти, й водночас я себе запитую, навіщо вона допомагає мені в такий спосіб – знаючи, що зустріч із цим молодиком може допомогти мені з’ясувати, де тепер перебуває моя дружина.

Ми прийшли. Михаїл намагається сісти якнайдалі від мене, мабуть, щоб уникнути розмови зі мною під загальний гомін. Веселощі, шампанське, горілка й кав’яр – я дивлюся меню і з жахом розумію, що лише на закуски книгар витратив близько тисячі доларів. Під час загальної розмови Михаїла запитують, якої він думки про сьогоднішній вечір, він відповідає, що вечір йому подобається, його запитують про книжку, й він каже, що вона дуже йому подобається. Потім про нього забувають, і спрямовують усю увагу на мене й запитують, чи я задоволений організацією зустрічі з читачами, чи добре діяла охорона. Моє серце калатає, мов несамовите, але мені вдається зберігати зовнішній спокій, дякувати за досконалий задум сьогоднішньої церемонії та його втілення в життя.

Півгодини розмов, чимало випитих келишків горілки, і я помічаю, що напруженість Михаїла значно пом’якшилася. Він уже не в центрі уваги, йому вже не треба казати нічого, він ще трохи потерпить тут, а тоді непомітно піде. Я знаю, він не збрехав щодо вірменського ресторану, й тепер у мене є слід. Моя дружина досі в Парижі! Я намагаюся бути люб’язним, намагаюся здобути його довіру, початкова напруженість зникає.

Минає година. Михаїл дивиться на годинник, і я розумію, що зараз він піде. Я повинен зробити щось – і негайно. Щоразу, коли я дивлюся на нього, він здається мені все більш незначущим, і я все менше розумію, як могла Естер проміняти мене на чоловіка, що здається таким далеким від дійсності (вона казала мені, ніби він володіє якимись «магічними здібностями»). Хоч мені й нелегко вдавати, ніби я втішаюся розмовою з тим, кого маю всі підстави вважати своїм ворогом, проте я повинен зробити щось.