Пауло Коэльо - Заїр

– Я адвокат, спеціалізуюся на розлученнях, що мають літигіозний характер.

– А що це таке – літигіозний характер? – запитав один із присутніх.

– Це коли одна зі сторін не погоджується на розрив шлюбу, – відповів адвокат, роздратований, що його урвали, і з виглядом людини, яка вважає абсурдним невіглаством нерозуміння такого простого слова.

– Розповідайте, – каже Михаїл із такою авторитетністю, якої я ніколи не запідозрив би в хлопця, коли зустрів його вперше, роздаючи автографи.

Адвокат підкоряється.

– Я сьогодні одержав доповідь від лондонської фірми «Людські та юридичні ресурси». Ось що там говориться:

«А. Дві третини службовців будь-якої фірми перебувають у неслужбових стосунках. Ви тільки собі уявіть! Якщо в кабінеті сидять троє, це означає, що двоє з них неодмінно увійдуть між собою в інтимний контакт.

Б. Десять відсотків із цієї причини звільнюються зі служби, сорок відсотків перебувають у стосунках, що тривають не менш від трьох місяців, а в деяких професіях, що передбачають тривале перебування поза домом, принаймні вісім із десятьох людей рано чи пізно входять в інтимний зв’язок». Просто неймовірно, правда ж?

– Щодо статистики, то ми повинні її шанувати! – зауважив один із двох молодиків, одягнених так, ніби вони входили до якогось бандитського угруповання. – Ми всі віримо в статистику! Це означає, що моя мати зраджувала мого батька, але винна в цьому не вона, а статистика!

Знову сміх, припалювання нових сигарет, знову загальне відчуття полегкості, так ніби тут, посеред цієї публіки, люди вислуховували те, що завжди боялися почути, і це звільняло їх від якоїсь невиразної тривоги. Я подумав про Естер і Михаїла: «Професії, які передбачають тривале перебування поза домом, вісім із десятьох людей».

Думаю про самого себе й про те, що зі мною таке теж не раз траплялося. Зрештою статистика є статистикою, ніхто її не обмине.

Розповідають тут і інші історії, – про ревнощі, самотність, депресію, – але я більше нічого не слухаю. Мій Заїр повернувся до мене з усією своєю невідворотністю. Я перебуваю в одній залі з чоловіком, який викрав мою дружину, хоч протягом кількох хвилин мені й здавалося, ніби я перебуваю на одному із сеансів групової терапії. Мій сусід, який мене впізнав, запитує, чи мені все це подобається. На якусь мить він відвернув мою увагу від Заїру, і я радий йому відповісти.

– Не розумію, навіщо все це потрібно. Схоже на групу самодопомоги, як анонімні алкоголіки або ті, кому не пощастило в шлюбі.

– Але хіба те, про що ви тут чуєте, не відбувається в реальному житті?

– Звісно, відбувається. Але повторюю своє запитання: навіщо все це?

– Суть не в розповідях, а в тому, що в такий спосіб ми перестаємо почувати себе самотніми. Розповідаючи про своє життя перед усіма, ми зрештою відкриваємо, що з більшістю людей відбувається одне й те саме.

– А практичний результат?

– Якщо ми перестанемо почувати себе самотніми, ми набудемо спроможність зрозуміти, у якій точці ми збилися з дороги, і змінити напрям свого руху. Але, як я вже вам говорив, це лише пауза між тим, що хлопчик сказав на початку, і виплеском енергії.

– Хто цей хлопчик?

Нашу розмову уриває передзвін таці з металевими підвісками.

Тепер слово бере старший чоловік із барабаном-атабаке:

– Обмін думками завершено. Тепер ми переходимо до ритуалу, до емоцій, які все увінчують і все перетворюють. Для тих, хто сьогодні прийшов сюди вперше, цей танець розвине нашу спроможність приймати Любов. Лише вона активізує наш розум і наші творчі спроможності, очищає і визволяє нас.

Сигарети погашено, передзвін келихів стихає. Дивна тиша знову опускається на залу, й одна з дівчат промовляє молитву.

– Володарко, ми потанцюємо на твою честь. Нехай наш танець допоможе нам злетіти під небеса.

Вона справді сказала «Володарко» чи мені почулося?

Ні, сумніву немає, вона сказала «Володарко», а не «Господи» чи «Царю Небесний».

Інша дівчина запалює свічки в чотирьох свічниках, електричне освітлення гасне. Чотири постаті в білому, у широких округлих спідницях, спускаються зі сцени і змішуються з глядачами. Протягом майже півгодини другий хлопець голосом, який лунав ніби з черева, тягнув дивний монотонний наспів, який, проте – на моє превелике здивування – допоміг мені трохи забути про Заїр, розслабитися й поринути в щось подібне до сну. Навіть дитина, яка бігала з одного кінця зали в другий під час «розповідей про любов», тепер застигла в нерухомості, дивлячись на сцену невідривно. Дехто з присутніх у залі сидів із заплющеними очима, інші дивилися на підлогу або в якусь невидиму точку, як дивився на самому початку Михаїл.