Пауло Коэльо - Заїр

Або, висловлюючись точніше (а я мусив подивитися правді у вічі), про свою колишню дружину.

Дещо з того, що я передбачав у готелі «Бристоль», справді відбулося. Деякий час я не виходив із дому, бо не знав, як подивитися у вічі друзям і сказати: «Моя дружина мене покинула, вона знайшла собі молодшого». Коли я нарешті наважився вийти на люди, ніхто ні про що мене не запитував, але, випивши кілька келихів вина, я сам відчув потребу поговорити на цю болючу тему – так ніби я міг прочитати думки інших, а вони не мали іншої турботи, крім як довідатися про те, що сталося в моєму житті, але були досить виховані, щоб нічого мені не казати. Залежно від гумору, в якому я перебував у той або в той день, Естер була або святою жінкою, що заслуговувала кращої долі, або жінкою підлою і зрадливою, яка поставила мене в дуже складне становище, коли мене мало не звинуватили у вбивстві.

Друзі, знайомі, видавці – усі ті, хто сидів за моїм столом на численних званих вечерях, які я мав за обов’язок відвідувати, спочатку слухали мене з певною цікавістю. Але незабаром я помітив, що вони змінювали тему розмови – моя історія була для них цікавою недовго, а незабаром вийшла за межі їхніх повсякденних зацікавлень, їм було куди цікавіше обговорювати смерть актриси, вбитої співаком, або відкриття юної дівчини, що написала книжку про свої любовні стосунки з відомими політиками. Якось, перебуваючи в Мадриді, я звернув увагу на те, що мене все рідше запрошують на всілякі врочисті події та вечірки: хоч я відчував певну втіху, коли полегшував собі душу, звинувачуючи або нахвалюючи Естер, я почав розуміти, що перетворююся на щось гірше, аніж зраджений чоловік; я перетворювався на зануду, якого ніхто не хоче бачити поруч себе.

Відтоді я постановив собі страждати мовчки, й запрошення знову заповнили мою поштову скриньку.

Але Заїр, про який я спочатку думав із ніжністю або роздратуванням, займав усе більше й більше місця в моїй душі. Естер ввижалася мені в кожній жінці, яку я зустрічав. Я бачив її в усіх барах, кінотеатрах, на всіх автобусних зупинках. Не раз я наказував водієві таксі зупинитися посеред вулиці або їхати слідом за кимось, аж поки не переконувався, що це не та особа, яку я шукаю.

Оскільки Заїр заполонював усі мої думки, я потребував якоїсь протиотрути, чогось такого, що врятувало б мене від розпачу.

І тут могло бути лише одне розв’язання проблеми: знайти коханку.

Із трьох або чотирьох жінок, які приваблювали мене, я зрештою зупинив свій вибір на Марі, тридцятип’ятирічній французькій актрисі. Вона єдина не говорила мені таких дурниць, як: «Ви мені подобаєтеся як чоловік, а не як людина, з якою всім цікаво познайомитися», або: «Я воліла б, щоб ви не були знаменитим», або – ще гірше: «Гроші мене не цікавлять». Вона єдина щиро раділа моєму успіху, бо й сама була знаменита і знала, що таке слава. Слава збуджує. Бути поруч зі знаменитим чоловіком і знати, що він обрав саме тебе – хоч міг би обрати іншу з багатьох – вельми тішило її «я».

Нас часто бачили разом на вечірках і світських раутах; про наші взаємини почали говорити, але ні вона, ні я нічого не підтверджували й нічого не заперечували; тема висіла в повітрі, й журналам кортіло опублікувати фото знаменитого поцілунку, але вони його не дочекалися, бо і я, і вона, вважали подібний спектакль публічного характеру чимось украй вульгарним. Вона знімалася у своїх фільмах, я теж мав чим себе зайняти; коли міг, приїздив до неї в Мілан, вона іноді навідувала мене в Парижі, ми почувалися близькими, проте не залежали одне від одного.

Марі вдавала, ніби не знає, що відбувається в моїй душі, я прикидався, ніби теж не знаю її проблему (нещасливе кохання до одруженого сусіда, хоч вона була жінкою, спроможною відбити для себе будь-якого чоловіка). Ми були друзями, нас поєднували спільні інтереси, ми разом відвідували різні заклади, де можна розважитися, і я ризикну припустити, що нас поєднувало щось дуже схоже на кохання, – хоч і зовсім інше, аніж те, що я почував до Естер, а вона до свого сусіда.

Я знову роздавав автографи, приймав запрошення на всілякі конференції, писав статті на замовлення, брав участь у благодійних вечерях і телевізійних програмах, у проектах допомоги артистам-початківцям. Я робив геть усе, крім того, що мав би зробити, – написати книжку.

Але я не надавав цьому ніякої ваги, у глибині душі я вважав, що моя діяльність як письменника закінчилася, адже мене покинула жінка, котра вивела мене на цей шлях. Я активно втілював у життя свою мрію, поки вона була поруч зі мною, досяг такого успіху, якого мало хто зміг досягти, тож маю тепер повне право присвятити решту життя розвагам.