Пауло Коэльо - Заїр

І несподівано, десь посередині центрального нефа, я висновую дещо вельми важливе: собор – це я, це кожен із нас. Ми зростаємо, змінюємо форму, виявляємо в собі певні вади, які хочемо виправити, не завжди знаходимо найкраще розв’язання, але попри все намагаємося дивитися прямо перед собою, триматися прямо й насамперед оберігати від руйнування не стіни, не двері й не вікна, а свій внутрішній простір, де ми носимо й бережемо, все, що для нас важливе й нам дороге.

Атож, кожен із нас собор – у цьому можна не сумніватися. Але що перебуває у порожньому просторі мого внутрішнього собору?

Естер, Заїр.

Вона заповнює все. Вона єдина причина того, що я живу на світі. Я озираюся навкруги, готуюся до конференції, і до мене доходить, чому я не відступив перед сніговими заметами, заторами й кригою на дорогах: аби нагадати собі, що кожного дня я повинен перебудовувати себе й аби – уперше у своєму житті – остаточно переконатися в тому, що я люблю інше людське створіння більше, аніж самого себе.

Повертаючись до Парижа – за значно кращих метеорологічних умов – я перебуваю в якомусь трансі: зовсім не думаю, тільки машинально стежу за дорожнім рухом. Коли приїжджаю додому, прошу служницю, щоб вона нікого не впускала, прошу, щоб залишилася ночувати в мене протягом кількох наступних днів, щоб готувала мені вранішню каву, обід і вечерю. Кидаю на підлогу й розтоптую маленький апарат, який сполучає мене з Інтернетом. Зриваю телефон зі стіни. Укладаю свій мобільник у паперовий пакет і надсилаю його своєму видавцеві, попросивши, щоб він повернув його мені тоді, коли я сам прийду його забрати.

Протягом тижня щоранку я гуляю берегами Сени, а повертаючись із прогулянки, зачиняюсь у своєму кабінеті. Так ніби слова мені нашіптує янгол, пишу книжку – а точніше кажучи, пишу довгого листа жінці моїх сновидінь та мрій, жінці, яку кохаю і завжди кохатиму. Можливо, одного дня ця книжка потрапить їй до рук, але навіть якщо цього не станеться, я відтепер житиму в мирі зі своїм духовним світом. Я більше не воюватиму зі своєю враженою гордістю, більше не бачитиму Естер скрізь – на вулицях, у барах, кінотеатрах, на званих вечерях, у Марі, на перших сторінках газет і журналів.

Проте я щасливий і задоволений, що вона існує – я довів собі, що спроможний кохати з такою силою почуттів, якої ніколи в собі не підозрював і яка сповнює мене відчуттям блаженства.

Я приймаю свій Заїр і дозволяю, щоб він привів мене або до святості, або до божевілля.

«Час шматувати, час зшивати» – книжка, назву якої підказав мені один із віршів Екклезіяста, була опублікована в кінці квітня. На другому тижні травня вона вже була на першому місці серед бестселерів.

Літературні додатки до газет, які ніколи не були надто люб’язними щодо мене, накинулися з іще більш нещадною критикою. Я вирізав найприкметніші фрази й помістив їх до того зошита, в якому зберігав критичні статті минулих років. По суті там говорилося те саме, лише назви книжок були іншими:

«…знову ж таки в ті буремні часи, в які ми живемо, автор примушує нас утікати від дійсності, розповідаючи історію кохання» (так мовби людина може жити без кохання);

«…короткі фрази, поверховий стиль» (так ніби довгі фрази свідчать про глибину стилю);

«…автор відкрив таємницю успіху – маркетинг» (так ніби я народився у країні з великою літературною традицією і мав великий статок, щоб укласти його у свою першу книжку);

«…хоч його книжки продаються добре, як і завжди продавалися, це тільки доводить, що людина не готова сприймати трагедію, яка нас оточує» (так мовби вони знають, що означає бути готовим).

Були й гостріші випади: крім наведених вище фраз, вони ще й додавали, що я користуюся минулорічним скандалом, щоб заробити на цьому більше грошей. Як то завжди буває, гостра критика тільки збільшила популярність моєї книжки: мої вірні читачі купували її, як завжди, а ті, котрі вже забули, що там сталося зі мною торік, пригадували й теж купували по примірнику, бо їм хотілося знати мою версію зникнення Естер (а що у книжці про це не було нічого, моя книжка була гімном коханню, то вони, певно, розчаровувалися й подумки приєднувалися до критиків). Видавництва всіх країн, де друкувалися мої книжки, негайно купили права й на цю, останню.

Марі, якій я дав прочитати текст, перш ніж відіслав його до видавництва, виправдала мої сподівання: вона не ревнувала й не дорікала мені за те, що я відкриваю свою душу в такий спосіб перед усіма, а підбадьорила мене й дуже раділа моєму успіху. У той період свого життя вона читала твори якогось містика, майже нікому не відомого, й не раз цитувала його під час наших розмов.