Пауло Коэльо - Заїр

Я знову дивлюся на Ейфелеву вежу: мабуть, минула вже година з лишком, бо вона іскриться, ніби виготовлена з діамантів. Я не знаю, скільки разів вона ставала такою, поки я перебуваю тут, біля вікна.

Я тепер знаю, що, надміру дбаючи про свободу нашого шлюбу, я не помітив, як Михаїл зник із наших розмов із дружиною.

…Щоб потім з’явитися в барі та знову зникнути, але цього разу забрати її з собою й залишити славетного й успішного письменника як підозрюваного в убивстві.

Або, і це значно гірше, як покинутого чоловіка.

У Буенос-Айресі Заїром була звичайна монета вартістю в двадцять сентаво. На тій монеті, про яку далі йтиметься, рискою, нанесеною лезом навахи або простого складаного ножика, були підкреслені літери N і T і цифра 2; на аверсі був викарбуваний рік -1929. (У Гуджараті в кінці вісімнадцятого сторіччя Заїром називали тигра; на Яві – сліпого з мечеті Суракарта, в якого вірні кидали камінням; у Персії – астролябію, яку Надір-шах звелів утопити в морі; у в’язницях Магді близько 1892 року – маленький компас, загорнутий у клапоть тюрбана, яким користувався Рудольф Карл фон Слатін…)

Минув рік, і якось я прокинувся, думаючи про історію, що її розповів Хорхе Луїс Борхес. Існує на світі така річ: якщо ти бодай один раз доторкнешся до неї або побачиш її, то ніколи не забудеш, і вона перебуватиме у твоїх думках, доводячи до божевілля. Мій Заїр не має нічого спільного з романтичними метафорами про сліпців, компас, тигра чи якусь монету.

Мій Заїр має ім’я; і звуть його Естер.

Після того як мене випустили з в’язниці, мій портрет з’явився на обкладинках кількох скандальних бульварних журналів. Вони завжди починали з того, що натякали на мою можливу причетність до злочину, але, щоб уникнути можливого судового позову за наклеп, завжди закривали цю тему повідомленням, що мене виправдано (виправдано? та мене навіть не було звинувачено!). Минав тиждень, видавці переконувалися, що люди жваво купують журнальчики з їхніми пасквільними публікаціями (і не дивно, адже досі мене вважали письменником із бездоганною репутацією, й для всіх було великою несподіванкою, що в людини, яка пише про духовний пошук, раптом пробудилися такі несподівані й такі злочинні інстинкти). І тоді вони розпочинали нову атаку, стверджували, що Естер утекла з дому, після того як довідалася про мої позашлюбні пригоди; один німецький журнал дописався до того, що накинув мені роман зі співачкою, на двадцять років молодшою за мене, та дівуля розповіла, що ми зустрілися з нею в Осло, столиці Норвегії (це була правда, але та зустріч відбулася в рамках діяльності Банку Послуг – мій друг попросив мене зустрітися з тією дамою і був присутній на єдиній вечері, яку ми з нею мали). Співачка сказала, що між нами нічого не було (але якщо між нами нічого не було, то навіщо той журнал помістив на обкладинці наше фото з нею?) і скористалася з ситуації, щоб повідомити про появу свого нового диску: вона використала як мене, так і той журнал для своєї реклами, і я досі вважаю, що її наступний провал став саме результатом тієї дешевої реклами (бо зрештою диск у неї був непоганий, але її загравання з пресою не могли не завдати їй великої шкоди).

Проте скандал зі знаменитим письменником не тривав довго: адже в Європі, а надто у Франції, подружню невірність не лише не осуджують, а й таємно нею захоплюються. І нікому нецікаво читати про те, що може статися і з ним самим.

Тема втратила популярність, але припущення тривали: таємно заарештована, втекла з дому через погане ставлення чоловіка (було надруковано фотографію офіціанта, який стверджував, що ми часто сварилися: пам’ятаю, що справді ми з Естер якось зчепилися з приводу творчості одного латиноамериканського письменника – її думка про нього була цілком протилежна моїй). Одна бульварна англійська газета повідомила – на щастя, без великого резонансу, – що моя дружина таємно вступила до ісламської терористичної організації і перейшла на нелегальне становище.

Але в нашому світі, де не бракує зрад, розлучень, убивств, замахів, широка публіка забула про історію, що сталася зі мною. Роки досвіду навчили мене, що подібна сенсація не вплине на мого вірного читача (щось подібне вже траплялося, коли аргентинське телебачення показало журналіста, який нібито мав докази про мій таємний роман у Чилі з майбутньою першою леді країни, а проте мої книжки залишилися в Чилі у списку бестселерів). Сенсація на те й сенсація, щоб тривати не довше за п’ятнадцять хвилин, як сказав один американський актор. Мене турбувало зовсім інше: треба було реорганізувати своє життя, знайти нове кохання, знову почати писати книжки, і десь у закутку свідомості, на межі між любов’ю й ненавистю, зберегти спогад про свою дружину.