Пауло Коэльо - Заїр

«Як ти думаєш, Фрице, усе було завжди так?»

«Про що ти?»

«Про світ».

«Звичайно, світ завжди був таким, яким він є сьогодні, хіба нас не цього навчають?»

«Та звісно, не знаю навіть, навіщо я поставив тобі таке ідіотське запитання», – каже Ганс.

Вони допивають пиво, говорять про щось інше й забувають про ту розмову.

– Не треба навіть заходити так далеко в майбутнє, досить повернутися на дві тисячі років у минуле. Ти змогла б захоплюватися гільйотиною, дибою, електричним стільцем?

– Я знаю, до чого ти хилиш: до хреста – найтяжчого з катувань, вигаданих людиною. Пам’ятаю, я читала в Цицерона, що це «огидне покарання, яке спричиняє жахливі муки перед тим, як настане смерть». Проте сьогодні люди носять зображення хреста на грудях, вішають його на стінах помешкань, перетворили його на релігійний символ, цілком забувши, що перед ними найстрахітливіше знаряддя тортур.

– А ось іще один приклад: минуло два з половиною століття, перш ніж комусь спало на думку, що пора покінчити з поганським святом, яке відзначали в день зимового сонцестояння, тобто той день, коли сонце перебуває на найбільшій відстані від землі. Апостоли та послідовники апостолів були надто заклопотані тим, щоб поширювати вчення Ісуса й ніколи не звертали увагу на natalis invict solis , на свято народження сонця, яке відзначали прихильники Мітри двадцять п’ятого грудня. І так тривало доти, доки один з єпископів вирішив, що свято зимового сонцестояння – загроза для віри, й сьогодні ми маємо меси, вертепи, проповіді, пластикових немовлят у дерев’яних яслах і переконаність, абсолютну й цілковиту переконаність у тому, що Христос народився саме в цей день!

– І ми маємо також ялинку. Ти знаєш, звідки вона походить?

– Не маю найменшого уявлення.

– Святий Боніфацій вирішив «християнизувати» ритуал, який мав на меті вшановувати бога Одина, коли той був хлопчиком: раз на рік германці розкладали подарунки навколо дуба, щоб діти їх потім там підбирали. Вони вважали, що цей ритуал тішить їхнього поганського бога.

– Повернімося до оповідки про Ганса й Фрица: ти вважаєш, що цивілізація, людські взаємини, наші бажання, наші здобутки – усе це лише наслідки хибно витлумаченої історії?

– Але ж і ти, коли писав про подорож до Сантьяго, прийшов до такого самого висновку, чи не так? Раніше ти вважав, лише група обраних знає, що означають магічні символи; а тепер ти переконаний, що всім відоме це значення – проте ми його забули.

– Те, що ми його знаємо, нічого не змінює: люди докладають величезних зусиль, щоб нічого не згадувати, щоб не поновлювати могутній магічний потенціал, яким ми володіємо. Бо це порушило б рівновагу наших організованих світів.

– Хай і так, але всі люди наділені такою спроможністю, правда ж?

– Незаперечна правда. Але їм бракує мужності, щоб іти за своїми мріями, придивлятися до прикмет і знаків. Чи не звідси твоя тривога і невдоволеність собою?

– Я не знаю. І я не стверджую, що протягом усього часу почуваюся нещасливою. Я вмію розважатися, кохати тебе, любити свою роботу. Але іноді мене опановує цей глибокий смуток, нерідко змішаний із почуттям провини і страху; він минає тільки для того, щоб потім повернутися, і знову минає. Як і наш Ганс, я ставлю запитання; та позаяк не знаходжу на нього відповіді, то просто забуваю. Я могла б допомагати голодним дітям, створити асоціацію допомоги дельфінам, проповідувати спасіння в ім’я Христа, робити щось таке, що дозволяло б мені відчути себе корисною; але я не хочу.

– А чого тобі раптом забандюрилося податись на війну?

– Бо мені здається, на війні людина перебуває на межі – вона може померти вже завтра. А хто перебуває на межі, той живе зовсім іншим життям.

– Ти хочеш знайти відповідь на запитання Ганса?

– Хочу.

Й ось тепер, сидячи перед так і не відкоркованою пляшкою вина в чудовому номері-люкс готелю «Бристоль», дивлячись на Ейфелеву вежу, яка сяє яскравими вогнями протягом п’ятьох хвилин щоразу, коли годинникова стрілка робить повний оберт, докурюючи останню сигарету й думаючи про те, що люди вітаються зі мною, так ніби нічого й не сталося, я запитую себе: а чи не в той день, коли ми виходили з кінотеатру, усе й почалося? Чи правильно я вчинив, що дозволив їй податися на пошуки відповіді на запитання, сформульованого в сюжеті її не вельми вдалої оповідки, чи мусив виявити твердість і сказати їй, щоб вона забула про свої фантазії, бо вона моя дружина, і я дуже потребую її присутності та підтримки?