Пауло Коэльо - Заїр

Мій видавець робить великі внески – корисні зв’язки – на мій рахунок у Банку Послуг. Я навчаюся приймати успіхи й терпіти невдачі, мої книжки перекладаються французькою мовою і, як велить традиція, чужоземця тут приймають добре. Але не тільки це: чужоземець тут досягає успіху! Через десять років я вже маю велике помешкання з вікнами на Сену, мене люблять читачі й терпіти не може критика (яка обожнювала мене доти, доки не продалося сто тисяч примірників моїх творів, після чого я перестав бути для неї «незрозумілим генієм»). Я навчаюся просити і навчаюся робити так, щоб інші також зверталися до мене з якимись проханнями.

Естер здобуває дозвіл працювати як журналістка. Якщо не брати до уваги конфліктів, неминучих у кожному шлюбі, я почуваюся цілком задоволеним. До мене вперше доходить, що всі мої невдачі з попередніми закоханостями та шлюбами не мали жодного стосунку до тих жінок, із якими мені доводилося мати справу, – вони пояснювалися лише моїм кепським характером. З усіх тих жінок Естер була єдиною, котра зрозуміла одну дуже просту річ: щоб налагодити стосунки з нею, мені треба було спершу налагодити стосунки із самим собою. Ми вже разом десять років, я вважаю її жінкою свого життя, й, хоч іноді (а правду кажучи, досить часто) я закохуюся в інших жінок, що трапляються на моєму шляху, думка про розлучення ніколи мене не навідує. Я ніколи не запитую, чи вона щось знає про мої позашлюбні пригоди. Вона ніколи не згадує про це жодним словом.

Тому я був украй здивований, коли вона якось сказала мені, – ми саме виходили з кінотеатру, – що запропонувала в журналі, де працює, зробити репортаж про одну з громадянських війн в Африці.

– Що… що ти мені сказала?

– Що хочу стати воєнним кореспондентом.

– Ти збожеволіла! Навіщо це тобі? Ти маєш ту роботу, яку хотіла мати. Маєш добрий заробіток, хоч без цих грошей ми могли б і обійтися. Маєш усі необхідні зв’язки в Банку Послуг. Маєш талант, і колеги тебе шанують.

– Можливо, причина в тому, що мені хочеться побути самій-одній.

– Я тобі остогид?

– Ми побудували своє життя разом. Я кохаю свого чоловіка, й він мене теж кохає, хоч його й не можна назвати найвірнішим із чоловіків.

– Ти досі нічого мені про це не казала.

– Бо для мене це не має значення. Зрештою, що таке вірність? Відчуття, що ти володієш тілом і душею, які тобі не належать? А ти, хіба ти віриш у те, що я не була в ліжку з жодним чоловіком протягом тих років, які ми прожили разом?

– Це мене не цікавить. Я нічого не хочу знати.

– І я так само.

– Тоді до чого ця війна, що відбувається десь у забутому Богом куточку світу?

– Мені це потрібно. Я ж тобі сказала.

– Хіба ти маєш не все, що тобі потрібно?

– Я маю все, чого може бажати жінка.

– Що ж тоді не так із твоїм життям?

– Саме те, про що ти сказав. Я маю все, проте не почуваюся щасливою. Не я одна така. Протягом усіх цих років мені доводилося зустрічатися або бачитися з людьми різного штибу: із багатими, бідними, наділеними великою владою, чудово влаштованими. Й у всіх очах, що зустрічалися з моїми, я читала глибоке невдоволення життям, непоясненну гіркоту. Глибокий смуток, який вони не завжди хотіли визнати, але який був там незалежно від того, що вони мені казали. Ти мене слухаєш?

– Я тебе слухаю. Я думаю. То ти вважаєш, щасливих людей немає?

– Деякі люди здаються щасливими; але вони просто не думають на цю тему. Інші складають плани: я хочу одружитися, мати власний дім, двох дітей, віллу за містом. Поки вони заклопотані цими проблемами, вони схожі на биків, що нападають на тореро: діють, підкоряючись лише інстинкту, мчать уперед, не бачачи своєї цілі. Купують дорогий автомобіль, іноді навіть «ферарі», і підсвідомо вважають, що сенс їхнього життя в цьому, хоч ніколи себе не запитують, чи це справді так. Та попри все їхні очі виражають смуток, хоч вони навіть не здогадуються, що носять його у душі. Ти щасливий?

– Не знаю.

– А я знаю, що щасливих людей на світі немає. Усі вони вигадують собі якусь роботу: працюють понад норму, дбають про дітей, про чоловіка або дружину, про кар’єру, про диплом, сушать собі голову над тим, що вони робитимуть завтра, що їм треба купити, що треба робити для того, аби не почуватися нижчим за інших і таке інше. І мало знаходилося людей, які сказали б мені: «Я нещасливий». Більшість кажуть: «Я домігся успіху в житті, я маю все, що мені хотілося мати». Тоді я запитую: «А що вас робить щасливим?» Мені відповідають: «Я маю все, про що може мріяти людина: родину, дім, роботу, здоров’я». Тоді я знову запитую: «А ви замислювалися про те, чи це все, чого ви потребуєте у своєму житті?» Мені відповідають: «Так, це все». Але я наполягаю: «Отже, сенс вашого життя в роботі, у родині, у дітях, які виростуть і покинуть вас, у дружині або чоловікові, які з плином часу неминуче перестануть бути вашими коханцями й залишаться тільки друзями. А робота теж одного дня закінчиться. То що ви робитимете, коли все це станеться?»