Пауло Коэльо - Заїр

Я полетів до Іспанії і за тридцять вісім днів пішки подолав дорогу до Сантьяго-де-Компостела. Прийшовши туди, я зрозумів, що моя справжня подорож тільки починається. Я вирішую залишитися в Мадриді й жити там на авторські гонорари, нехай океан відокремлює мене від тіла Естер – хоч офіційно ми залишаємося чоловіком і дружиною і досить часто розмовляємо по телефону. Це, зрештою, дуже зручно – жити у шлюбі, знаючи, що в будь-яку хвилину я можу повернутися в обійми дружини й водночас користуватися всіма вигодами цілковитої незалежності.

Я закохуюся у вчительку каталанської мови, в аргентинку, що виробляє ювелірні прикраси, в дівчину, яка співає в метро. Авторські відрахування від моїх музичних творів надходять і далі, і мені цього вистачає на досить комфортне життя, я не маю потреби працювати, й у мене досить вільного часу на все… зокрема й на те, щоб написати книжку.

Але написання книжки завжди можна відкласти на наступний день, бо префект Мадрида вирішив, що місто має перетворитися на безперервне свято, він навіть вигадав гасло «Мадрид мене збуджує», він примушує чоловіка протягом цілої ночі тинятися з бару в бар, винаходить романтичну назву «гулянка мадридська», й усе це аж ніяк не можна відкласти назавтра, адже навколо – море розваг, дні стають короткими, а ночі – довгими.

Й ось одного чудового дня Естер телефонує і каже, що прилетить мене навідати: мовляв, ми повинні нарешті обговорити нашу ситуацію. Вона повідомляє, що з’явиться через тиждень, і це дає мені змогу належно підготуватися (я їду до Португалії, але через місяць повернуся, повідомляю я білявій дівчині, яка раніше співала в метро, а тепер ночує в дешевому готелі, і з якою я щоночі вирушаю на «мадридські гулянки»). Прибираю у своєму помешканні, знищую всі сліди жіночої присутності, прошу своїх друзів зберігати цілковиту мовчанку, бо моя дружина приїздить до мене, щоб провести тут цілий місяць.

Естер виходить із літака з невпізнанно й жахливо коротко обстриженим волоссям. Ми вирушаємо з нею в подорож по Іспанії, відвідуємо містечка, які багато означають для однієї ночі, але жодного з них я не зміг би знайти, якби мені треба було повернутися туди вдруге. Ми ходили на кориду, на фламенко, я поводився як найкращий чоловік у світі, бо хотів, щоб вона повернулася додому з відчуттям, що я досі її кохаю. Я й сам не знаю, навіщо хочу навіяти їй це відчуття, мабуть, тому, що в глибині душі вона розуміє: одного дня мій мадридський сон закінчиться.

Я їй кажу, що ця стрижка мені не подобається, вона змінює її, знову стає вродливою. Тепер залишається кілька днів до кінця її відпустки, і я хочу, щоб вона покинула мене задоволеною, і я залишуся в Мадриді, який мене збуджує, з дискотеками, що відкриваються о десятій ранку, биками, нескінченними розмовами про одне й те саме, випивкою, жінками, знову биками, знову випивкою, знову жінками й без ніяких, абсолютно ніяких обов’язків або зобов’язань.

Якось у неділю, коли ми йшли до бару, відчиненого до ранку, Естер торкнулася забороненої теми: запитала мене про книжку, яку я нібито пишу. Я випиваю пляшку хересу, копаю носаком залізні двері, коли ми виходимо, обкладаю лайкою кількох перехожих на вулиці, чи вона приїхала сюди з такої далечі лише для того, щоб перетворити моє життя на пекло, відібрати в мене всю радість. Вона нічого не відповідає – але обоє ми розуміємо, що наші взаємини дійшли до своєї межі. Я не сплю ніч, а вранці, після того як вичитую адміністратору за телефон, що не працює нормально, й роблю зауваження покоївці, що вона вже тиждень не змінювала білизну, після нескінченного стояння під душем, щоб вимити з себе рештки вчорашнього похмілля, сідаю за друкарську машинку, аби показати Естер, що я чесно намагаюся працювати.

І зненацька відбувається чудо: дивлячись на жінку, яка сидить переді мною, яка щойно зготувала собі каву й читає газету, жінку, в чиїх очах я бачу втому й зневіру, жінку стриману й мовчазну, яка навіть свою ласку не завжди вміє виразити жестом, жінку, що примушує мене казати «так», тоді як мені хочеться сказати «ні», і примушує мене боротися за те, що вона вважає – і цілком слушно – єдиним сенсом мого існування, жінку, яка відмовилася від мого товариства, бо її любов до мене є навіть більшою, аніж любов до себе, і яка відправила мене в подорож на пошуки своєї мрії, дивлячись на цю жінку, майже маленьку, спокійну, з очима, що говорять більше, аніж будь-які слова, нерідко налякану у своєму серці, але завжди сміливу у своїх діях, жінку, спроможну кохати, не принижуючи себе, спроможну боротися за свого чоловіка, я несподівано відчув, як мої пальці зацокотіли по клавішах друкарської машинки.