Пауло Коэльо - Заїр

Вона йде на службу до редакції, а я вирішую влаштувати собі вихідний (крім написання слів до музики, я працюю на студії грамзапису) і вмощуюся перед друкарською машинкою. Трохи посидівши, підводжуся, читаю газети, відповідаю на важливі листи, коли вони закінчуються, пишу відповіді на кілька листів, що не мають ані найменшої ваги, складаю для себе перелік справ, які мені треба зробити, слухаю музику, прогулююся по кварталу, розмовляю з пекарем, повертаюся додому, день минув, а я не зміг надрукувати бодай одну просту фразу. Я доходжу висновку, що ненавиджу Естер, бо вона примушує мене робити те, чого мені не хочеться робити.

Коли вона повертається з редакції, то нічого в мене не запитує – вона й без того бачить, що я нічого не написав. Каже, що погляд у мене той самий, який був і вчора.

Я вирішив, що почну працювати з наступного дня, але вночі повертаюся до столу, на якому стоїть друкарська машинка. Читаю, дивлюся телевізор, слухаю музику, знову обертаюся до машинки, і так минає два місяці, й у мене збирається високий стосик сторінок із «першою фразою», але жодного абзацу мені так і не вдається закінчити.

Я знаходжу безліч виправдань – у цій країні ніхто книжок не читає, я ще не маю сюжету, який би мене задовольняв, або я маю чудовий сюжет, але ще не обміркував, як його розгорнути. Крім того, мені край необхідно написати таку-то статтю чи такі-то слова до музики. Минають іще два місяці, й одного дня вона приносить мені квиток на літак.

– Годі, – каже моя дружина. – Облиш прикидатися, ніби ти страшенно заклопотаний, ніби ти людина, яка добре знає свою відповідальність, ніби світ потребує того, що ти робиш, – вирушай у подорож.

Я завжди зможу стати головним редактором газети, в якій іноді публікую свої репортажі, або директором компанії грамплатівок, для якої я пишу тексти до музики – і де мене тримають тільки тому, що не хочуть, аби я працював на конкурентів. Я завжди зможу повернутися й робити те, що роблю тепер, але моя мрія не може більше чекати. Я мушу або втілити її в життя, або відмовитися від неї.

То куди вона купила мені квиток?

В Іспанію.

Я намагаюся чинити опір, доводячи, що квитки коштують дорого, а я не можу зараз відлучитися, у мене є кар’єра, і я мушу дбати про неї. Я можу втратити своїх музичних партнерів, і проблема, зрештою, не в мені, проблема в нашому шлюбі. І якщо я захочу написати книжку, то ніхто мені не перешкодить зробити це.

– Ти можеш її написати, ти хочеш її написати, але ти її не пишеш, – заперечує вона. – Тож твоя проблема не в мені, у тобі самому, і тому тобі ліпше побути протягом якогось часу самому.

Вона показує мені мапу. Я полечу до Мадрида, де сяду на автобус і поїду в Піренеї, гірський масив, що на кордоні з Францією. Там я знайду середньовічну дорогу прочан, так званий шлях до Сантьяго. Я повинен буду пройти її пішки. Вона чекатиме мене в кінці тієї дороги, й тоді вона погодиться з усім, що я їй скажу: що я більше її не кохаю, що я ще прожив надто мало, аби створити літературний твір, що я відтепер забуду про свій намір стати письменником, що то була тільки юнацька мрія – більше нічого.

Це якась галюцинація! Жінка, з якою я прожив два довгі роки – справжню вічність у стосунках кохання, – вирішує за мене, як мені далі жити, примушує мене покинути роботу, хоче, щоб я перетнув пішки цілу країну! Це така маячня, що я вирішую сприйняти її серйозно. Кілька вечорів поспіль я напиваюся, і вона напивається разом зі мною, хоч ненавидить спиртне. Мене опановує гнів, я кажу їй, що вона заздрить моїй незалежності й ця божевільна ідея виникла в її голові лиш тому, що я хочу її покинути. Вона відповідає, що все це почалося ще тоді, коли я навчався у школі й у мене виникла мрія стати письменником, і настав час розлучитися з цією мрією, бо інакше я проведу решту свого життя то одружуючись, то розлучаючись, то розповідаючи прегарні історії про своє минуле й деградуючи все більше й більше.

Звісно, я не можу погодитися з тим, що вона має рацію, але знаю: вона каже правду. І чим більше я це усвідомлюю, тим сильніший гнів мене опановує. Вона сприймає напади моєї люті не протестуючи, тільки щоразу мені нагадує, що дата мого від’їзду наближається.

В одну з ночей, уже близьку до призначеної дати, вона відмовляється кохатися зі мною. Я викурюю цілу сигару з гашишем, випиваю дві пляшки вина й падаю непритомний посеред кімнати. Коли приходжу до тями, то усвідомлюю, що опинився на дні глибокої ями й настав час вибиратися на поверхню. І тоді я, той, хто так раніше пишався своєю мужністю, доходжу до розуміння, що став боягузом, пристосуванцем, дріб’язковим у ставленні до власного життя. Того ранку я розбудив її поцілунком і пообіцяв зробити все, чого вона від мене хоче.