Пора.
Можливо, його мовчанка на користь; він утратив зосередженість. А може, це початок кінця; він сказав уже все, що хотів сказати.
Пора.
У першу частку секунди м’язи його лівого стегна напружуються до краю й кидають його з усією навальністю та силою до Абсолютного Зла; його тіло втягується і звужується, коли він затуляє ним груди Єви, викинувши перед собою руки. Перша секунда триває, і він бачить дуло пістолета, націлене йому в лоб, — росіянин рухається набагато швидше, ніж він міг припустити.
Його тіло летить далі, у напрямку зброї. Йому треба було б поговорити раніше з Євою — вона ніколи не згадувала про свого колишнього чоловіка, адже він належав до її минулого, а вони ніби домовилися назавжди забути про нього й не воскрешати за жодних обставин… Усе відбувається, ніби при уповільненій кінозйомці, проте росіянин відхиляється зі спритністю кота. Пістолет у його руці не тремтить.
Перша секунда добігає кінця. Хамід бачить порух пальця, проте звуку пострілу не чує, лише відчуває, що якась страшна сила розколює йому череп. І в ту ж таки мить гасне його всесвіт, а з ним пам’ять про юнака, який мріяв домогтися великого успіху, про приїзд до Парижа, про батька та його крамницю тканин, про шейха, про боротьбу за те, щоб досягти свого місця під сонцем, про покази мод, про подорожі, про зустріч із коханою жінкою, про вино й троянди, про усмішки та плач, про останнє видіння повного місяця, про очі Абсолютного Зла, про налякані очі дружини — усе це гасне, усе зникає.
— Не кричи. Не кажи ні слова. Заспокойся.
Звичайно, вона не кричатиме, і безглуздо просити її, щоб вона заспокоїлася. Вона перебуває у стані шоку, вона перетворилася на смертельно перелякану тварину — попри свою дорогу сукню та дорогоцінності. Її кров уже не циркулює з колишньою швидкістю, обличчя блідне, голос пропадає, кров’яний тиск падає мало не до нуля. Ігор може зрозуміти, щó вона відчуває, свого часу він пережив те саме, коли побачив дуло рушниці афганського повстанця, націлене йому в груди. Людина впадає в ступор і неспроможна поворухнутися. Він тоді залишився живий, бо товариш устиг вистрелити першим. До сьогодні він зберігає глибоку вдячність однополчанину, який урятував йому життя. Потім усі думали, що це його водій, а насправді він вважав його своїм найближчим другом, вони часто розмовляли, й остання така розмова відбулася сьогодні, коли він зателефонував йому, щоб запитати, чи не подала Єва якогось сигналу про те, що одержала його послання.
Єва, бідолашна Єва. Щойно чоловік помер у неї на грудях. Реакції людей часто бувають непередбачуваними, і тоді вони діють так, як учинив цей йолоп, знаючи, що не має найменших шансів перемогти його. Реакція зброї теж буває непередбачуваною. Він розраховував, що куля вилетить із протилежного боку голови, вирвавши шматок мозку, але під тим кутом, під яким йому довелося вистрелити, вона, певно, пройшла крізь весь мозок, відхилилася, зачепивши якусь кістку, й проникла у груди. І тепер Хамід тіпається в неконтрольованих конвульсіях, без видимої кровотечі.
Саме ці конвульсії, а не постріл, довели Єву до такого стану. Ігор відштовхує тіло ногами й стріляє йому в потилицю. Конвульсії припиняються. Цей чоловік заслуговує на достойну смерть — він був хоробрим до кінця.
Тепер вони самі-одні, удвох на пляжі. Ігор стає перед нею навколішки і притуляє дуло пістолета до її грудей. Єва не ворушиться.
Він уявляв собі зовсім інший кінець цієї історії. Єва розуміє, що він хоче сказати їй своїми посланнями. У них з’являється новий шанс на щастя. Він не раз обмірковував ті слова, які він їй скаже, коли вони сидітимуть отак поруч самі-одні, милуючись спокійною гладінню Середземного моря, усміхаючись і розмовляючи.
Він не хоче, щоб ці слова залишилися йому в горлі, хоч тепер від них не буде жодної користі.
— Я завжди уявляв собі, як ми знову прогулюватимемося, тримаючись за руки, в парку або на березі моря, говорячи одне одному слова кохання, які досі не були сказані. Раз на тиждень вечерятимемо в різних цікавих місцях, разом подорожуватимемо там, де ще ніколи не бували, лише заради втіхи відкривати щось нове в компанії одне одного.
Поки тебе не було зі мною, я переписував у зошит вірші, щоб нашіптувати тобі їх у вухо, коли ти засинатимеш. Я писав тобі листи, в яких розповідав усе, що почував, і залишав їх у таких місцях, де ти їх неодмінно знайдеш і зрозумієш, що я згадував про тебе щодня, щохвилини. Я собі уявляв, як ми обговорюватимемо вдвох проект будинку, який я мав намір збудувати лише для нас двох на березі озера Байкал; я знаю, що ти мала кілька цікавих думок на цю тему. Я хотів там збудувати також приватний аеропорт і сподівався, що ти зі своїм добрим смаком допоможеш в оздобленні його інтер’єрів. Ти — жінка, яка виправдовує моє існування й наповнює його змістом.
Читать дальше