Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

— Це правда.

— Відтоді як сьогодні вранці я стала одержувати від тебе есемески, я не могла дочекатися тієї години, коли ми зустрінемося. Я не мала найменшого уявлення, де ти є, але знала, що ти мене знайдеш. Я знаю, ти ніколи мені не простиш, але дозволь мені принаймні бути іноді з тобою поруч. Я стану твоєю служницею, я доглядатиму тебе і твою коханку, якщо вона в тебе буде. Я тільки хочу бути з тобою поруч — і більш мені нічого не треба.

Згодом вона пояснить усе це Хамідові. А зараз говоритиме все що завгодно, аби тільки вони змогли піти звідси, піднятися нагору, повернутися до реального світу, де існує поліція, яка може перешкодити Абсолютному Злу вилити на них свою ненависть.

— Чудово. Я хотів би тобі повірити. Точніше кажучи, я хотів би повірити в те, що я теж кохаю тебе й хочу, щоб ти повернулася. Але це неправда. І думаю, ти зараз брешеш, як і завжди брехала.

Хамід уже не слухає, що говорять ці двоє, його розум перебуває далеко звідси, разом зі своїми предками-воїнами, просячи, щоб вони дарували йому натхнення завдати точного удару.

— Ти могла б сказати мені, що наш шлюб не дає нам тієї радості, на яку ми обоє сподівалися. Ми стільки створили всього разом; то невже ми не змогли б знайти розв’язання будь-яких проблем? Завжди існує спосіб домогтися, щоб у спільний дім прийшло щастя, але для цього треба, щоб обоє з подружжя розуміли причини своїх негараздів. Я вислухав би все, що ти мені сказала б, і наше життя у шлюбі знову стало б таким самим радісним і щасливим, яким воно було на самому початку. Але ти не схотіла так зробити. Ти знайшла найпростіший вихід.

— Я завжди тебе боялася. А тепер, коли ти тримаєш у руці пістолет, я боюся тебе ще більше.

Слова Єви ґвалтовно повернули Хаміда з тих високостей, у яких витала його душа, де вона розмовляла з воїнами пустелі, просячи в них поради, як йому тепер діяти.

Єві не слід було говорити все це. Вона додає сили ворогові; він тепер знає, що може її нажахати.

— Я хотіла б одного дня запросити тебе на вечерю, розповісти тобі, що почуваю себе дуже самотньою, попри всі банкети, дорогоцінності, мандри та зустрічі з королями та президентами, — провадила Єва. — І знаєш, що я хочу тобі сказати? Ти завжди дарував мені дорогі дарунки, але ніколи не подарував найпростішої речі — квітів.

Розмова перетворюється на з’ясування стосунків між подружжям.

— Ви поговоріть собі, а я, певно, піду.

Ігор не відповідає нічого. Він і далі дивиться на море, але націлює пістолет на Хаміда, наказуючи йому не ворушитися.

Він божевільний. Його видимий спокій здається небезпечнішим, аніж люті викрики та погрози.

— Але ти, — провадить він, так ніби не чув її слів і не бачив його спроби поворухнутися, — ти знайшла найпростіший вихід. Покинути мене. Ти не дала мені жодного шансу, не зрозуміла, що все, що я робив, я робив для тебе, заради тебе, щоб догодити тобі.

І все ж таки, попри всі ці несправедливості та приниження, я був готовий на все погодитися, аби тільки ти повернулася до мене. До сьогодні. До того часу, коли я став надсилати тобі послання, а ти вдавала, ніби тобі нічого не надійшло. Інакше кажучи, попри те що я приніс тобі в жертву життя кількох людей, ти не захотіла покинути все це, відмовитися від влади та розкоші.

Отруєний актор-зірка й кінорежисер, що перебуває між життям і смертю, — невже Хамід міг уявити собі таке, чого уявити не можна? І він розуміє ще одну істину, набагато серйознішу: чоловік, який сидить поруч, своїм зізнанням щойно підписав смертний вирок. Але кому? Або він заподіє собі смерть, або забере життя у двох людей, які знають тепер надто багато.

Можливо, він марить. Можливо, Хамід неправильно його зрозумів, але одне очевидно: час вичерпується.

Хамід дивиться на пістолет у руці росіянина. Дуже малий калібр. Якщо куля не влучить в одну з критичних точок на тілі, то великої шкоди вона не завдасть. Певно, росіянин не має великого досвіду в цьому, бо інакше він обрав би якусь потужнішу зброю. Він не розуміє, щó він придбав, певно, взяв першу річ, яку запропонували йому, сказавши, що вона стріляє кулями і може вбити.

Але навіщо вони зчинили оту какофонію нагорі? Невже вони не розуміють, що звук пострілу не буде почутий, якщо там гримітиме ця гидка пародія на музику? Невже хтось зможе помітити різницю між пострілом і одним із тих неприродних і бридких вилясків, якими вони забруднюють — авжеж, забруднюють, заражають, запаскуджують — атмосферу?

Росіянин застиг у нерухомій мовчанці, й це набагато небезпечніше, ніж якби він і далі говорив, потроху очищаючи своє серце від гіркоти та ненависті. Хамід знову зважує всі можливості, розуміючи, що діяти треба в найближчі кілька секунд. Кинути своє тіло між ним і Євою і схопити пістолет, недбало притулений до її грудей, хоч його палець і лежить на спусковому гачку? Рвучко викинути руки вперед, він відсахнеться від несподіванки, й у цю мить Єва вийде з лінії вогню. Росіянин націлить зброю на нього, але на ту мить він буде вже близько і зможе викрутити йому зап’ясток. Усе відбудеться протягом секунди.