— Кинь речі там… Тоді розкладешся… — Ігоркова сестра широко, не ховаючись, позіхнула. — Пішли… Із дідом познайомлю. Він у нас заслужений… — на мить замислилася, добираючи потрібне слово.
— Діяч мистецтв?.. — несміливо підказала Оля, вішаючи простенький пуховичок поруч із дорогою дублянкою.
— Ну можна й так сказати… — Тезка щиро розреготалася і рушила углиб темного коридору. Старі дошки жалісливо зарипіли під ногами. Знову неприємно вразив застояний дух із характерними нотками влежаних старих речей, які зберігаються в не менш старих шафах, що їх ніхто роками не відчиняє і не провітрює.
Оля підвела погляд і побачила на стіні велосипед, що внаслідок еквілібристичних чаклувань завис між підлогою і стелею. За ним впиралися носаками у стелю дерев’яні лижви, які також приклеїлися до стіни в дивовижний спосіб. «Дідо? Який ще дідо? Харкун — дід Ігорка? — Оля знову втратила Аріаднину нитку, що була таким-сяким провідником у цьому лабіринті думок — вражень — хитросплетінь, у який її кинули, мов сліпе кошеня. — Може, це все розіграш? „Прихована камера“? Абощо?» — втішала себе, намагаючись вдихати якомога менше встояних порохів.
— Працює… — Ігоркова сестра стояла в напівпрочинених дверях навпроти вікна. Бігуді-спіральки на її голові, намотані на вибілене волосся, утворювали при денному світлі химерне видиво. Виглядало, що голова кралі набула подобизни німбу…
Оля струснула головою, і картина світу довкола набула звичних форм і кольорів.
— Гм… Дідуню… А в нас сьогодні гостя! Така пишна молода особа до нас завітала… — Олина тезка заспівала янгольським голосочком, а тоді швидко відступила вбік.
За громіздким дерев’яним столом сидів сухенький дідусь, розглядаючи щось крізь смішний окуляр, що тримався на його голові за допомогою чорної гумки. Такі химерні пристрої Оля бачила лише на картинках про годинникарів, і ніби на підтвердження її здогаду Ігоркова сестра шепнула до неї: «Дідуньо — відомий годинникар… Не лише в Україні, а й за її межами…» Тепер уже й Оля помітила, що зайшла, власне, не в просту кімнату, а у справжнісіньку годинникову майстерню, де не було інших меблів, окрім уже зауваженого нею столу і стільця біля нього, проте всі стіни вкупі з гладенькою стільницею були завішані й заставлені годинниками найрізноманітніших форм і оздоблення, розміру та кольору. Були тут годинники із зозульками, з надр яких звисали на ланцюжках мистецьки зроблені шишечки, були елегантні красені із золотими маятниками, що шляхетно розхитувалися на довгих ніжках, були навіть годинники — електронні табло, що особливо здивувало Олю, бо, на її переконання, такі мали б працювати на звичайних батарейках і не містили у собі складних механізмів.
— Оляно, я ж просив не турбувати мене, коли працюю… Маю відповідальне завдання… — Голос старого якнайкраще пасував до всього того, що Оля вже побачила й почула в цьому чудернацькому помешканні, бо скидався водночас і на рипливий віддих вхідних дверей, і на жалісливе порипування підлоги в коридорі, і на розмірене цокання годинникового механізму.
— Та я б ніколи… — Оля завважила, що кралине обличчя набуло бурякової барви, а сама вона, ніби риба, викинута хвилями на суходіл, відкривала рот і звивалася, шукаючи потрібні слова. — Я… Ми… Ігор пішов… Але прийшла його дівчина… Це все Ігор! От! — Здавалося, Ігоркова сестра врешті намацала ту саму соломинку, за яку воліє вхопитися кожен із тих, кому не хочеться потонути у власних брехнях.
— Дівчина нашого Ігоря? Справді? — Старий підніс на лоба окуляр і втупився в Олю. Він їв її очима так само, як це робила його онука п’ять хвилин тому в передпокої.
— То вже! Скільки ми слухали про ту Олю, нє? Нарешті випала нагода познайомитися… — Краля відступила до дверей і вже звідтам накручувала урочистість на віднайдений янгольський голосок. — Наш любий дідуньо Орест Михайлович… Дівчина нашого Ігоря Ольга… — представляла підкреслено театрально, ніби глузуючи.
Олі здалося, що голос тезки звучав нещиро і награно, і зовсім не це вона сказала б, аби на те її воля. Нараз відчула, як гаряча барва заливає вже її обличчя. Воліла б провалитися крізь землю… Натомість дідусь, як виглядало, утішився від почутого. Вдоволено крекчучи, виліз з-за столу і підійшов до Ольги, злегка схилив голову в шанобливому поклоні, а по тому нахилився ще нижче й поцілував їй ручку. Все це було так природно, без жодної тіні штучності, що Оля, не звикла до подібних китайських церемоній, не відчула нових незручностей від такого прояву уваги. Краєм ока вона завважила, як презирливо скривилися губки її візаві.
Читать дальше