Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

Олі хотілося відзвітувати про те, як вона три години поспіль роздавала флаєри партії на площі Ринок, ні на хвилинку ніде не відлучалася і не давала «по два в одні руки». І не лише тому, що саме завдяки Ігоркові вона отримала цей підробіток і, якби не він, напевно, ніколи б не наважилася працювати на політичну партію. І не лише тому, що вони були з одного містечка і за збігом обставин навчалися в одному університеті, хоча й на різних курсах і факультетах. А, найпевніше, через те, що це був Ігорко. Просто був, і цього було достатньо. Олі хотілося, аби його голос звучав довше, і не важило, про що вони говоритимуть, чи про роботу, чи про завтрашнє Різдво, чи про рідний Золочів, чи про зимову сесію в університеті. Проте замість цього Оля тільки писнула у відповідь «так»…

— О! Чудово! — здавалося, Ігорко ні на мить не сумнівався, що Оля стоїть на бойовому посту й не надурить його, як це роблять інші дівчата і хлопці. — Слухай-но… Підійди до офісу. Там тобі Степан Рудницький дасть нашу продукцію. Треба занести за однією адресою. Дуже треба! Розумієш? — Ігорко на мить зовсім пропав з ефіру, але все ж примудрився виринути з одним-єдиним «передзвоню пізніше» перед тим, як зникнув остаточно.

Оля розгублено дивилася на мітенку, де ще хвильку тому світилася бездоганна сніжинка, а зараз поволі згасав екран мобільного. Власне, нічого нового не сталося. Ігорко так завжди розмовляв із нею, ніби віддавав накази, які не можна було обговорювати, а лише виконувати. Але хай як металево чи й по-диктаторськи звучав його голос, блакитні очі в цей час дивилися з якоюсь ніжною зухвалістю. Саме в такому поєднанні. Зараз Оля, звісно, не бачила його очей, але уявити їх було нескладно. Це ж Ігорко… Він такий…

Офіс партії був зовсім близько — на початку вулиці Богдана Хмельницького. Але якщо зараз піти туди, а тоді ще з «продукцією» за адресою — це автоматично означатиме, що встигнути на рейсовий автобус до Золочева буде просто нереально. Іти й лишитися на Святвечір у спорожнілому студентському гуртожитку? Не йти, але, напевно, назавжди втратити прихильність Ігорка? Зайвої хвилини для роздумів не було. Ноги повільно, але невблаганно понесли в бік офісу.

— Чого так довго? — замість привітання визвірився Степан Рудницький. Він був правою рукою самої Галини Григорівни, а позаочі Гаги. Очільниця партійного осередку вочевидь отримала своє таємне назвисько за корегування зовнішності далеко не природним способом. Важко було сказати, скільки років мала Гага, її силіконові вуста і гладеньке від кислоти обличчя не надавали жодних підказок щодо її віку. — На ось… Після свят відзвітуєш… — Рудницький сунув у праву Олину руку об’ємну картату торбу з «продукцією», а в ліву — учетверо складений папірець з адресою.

Він уже намірився лізти до автівки, коли Олине «а що тра’ казати?» наздогнало його і змусило на мить уповільнити рух.

— Так і скажеш… — Степан намагався перекричати заведений мотор. Він милостиво прочинив віконечко, аби його було краще чути. — Галина Григорівна Вовчок особисто вітає з Новим роком і Різдвом Христовим! А далі — по тексту. Ти ж уже майже рік роздаєш флаєра. Хіба не знаєш, що казати?

Рудницький рушив, обдавши розгублену Олю зловонними випарами, але за мить загальмував і здав назад.

Знову розчинилося віконечко.

— Ледь не забув! — прокричав Рудницький у вузьку шпарину, утворену опущеним склом, що під дією морозу швидко вкривалося білою плівочкою інею. — Попроси цього Харкуна, аби підписався під петицією Галини Григорівни! Він якийсь заслужений діяч мистецтв… Це важливо для справи! Втямила?

Оля механічно кивнула і ще якусь хвилину зачаровано дивилася услід автівці Рудницького, не усвідомлюючи до ладу, що, власне, має робити й куди йти.

Харкун О. М., Заслуж. д. мист. України, 78 років, вул. Хмельницького, 25, кв. 10.

Акуратно виведені літери на аркуші в клітинку містили вкрай скупі дані, що радше скидалися на шифровку. Цікаво, хто це писав? Ігорко? Рудницький? Сама Гага? Підняла однією рукою сумку — не така вже й важка, та й іти недалечко. А може, ще й устигне на автобус, якщо просто зараз рушить і ніде не спинятиметься? Швиденько видасть текст про партію, який і дійсно вже в’ївся в пам’ять так, що коли вночі розбудити — розкажеш, мов таблицю множення. А тоді подарує цьому діячеві мистецтв каструлю, а в ній запакований у целофан кілограм гречки. Це Гага так придумала. Дати гречку пенсіонерові — це підкуп виборця. Але ж у Гаги власне підприємство, яке штампує каструлі, і ті, що мають незначний дефект і вже не годяться для продажу, можуть бути використані з благодійною метою… А гречка — це аби випробувати, як нова каструля варить. Усе просто. Доступно. Дієво.