Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

Коли Мира прибрала порожні чашки, Арсен, збентежено посміхаючись, поклав поруч із марципанами малесеньку ювелірну коробочку і лагідно попросив:

— Примір.

Перстень з величезним діамантом заграв на ранковому сонці тисячами граней. Арсен виклав за нього всю річну премію, відмовився від купівлі нового автомобіля — які ще докази його кохання потрібні цій незбагненній жінці?

Мира не втрималась, взяла перстень і почала його розглядати:

— Перша іграшка, яку ти зруйнував, була кращою.

Арсен, радіючи, що все поки йде за планом, звично — трохи насмішкувато — запитав:

— Це ти про що?

— Ти дійсно не розумієш? Тоді поясню для винятково нездогадливих. — Мира навмисно повторила одну з його принизливих фраз. — Моя перша іграшка — це моя віра в твоє кохання, у твою вірність, у твою надійність. Три місяці я існую в лихолітті, в розчаруванні, у самотності, а ти приходиш несподівано, ніби нічого не сталося, і, як у кав’ярні, замовляєш собі кави. Я щойно почала приходити до тями, щойно почала звикати жити без тебе. Яка ти жорстока людина…

Арсен не дозволив їй закінчити, вона могла наговорити зайвого, і тоді злі, розпачливі, але правдиві дорікання зробили б примирення неможливим. Рішуче взяв її за руку і надягнув на палець перстень. Відчув полегшення, перстень підійшов за розміром.

— Пробач, кохана, я був дурнем, — сказав і побачив сльози в її очах.

Обійняв, але вона м’яко вислизнула і пройшла до кімнати, встала біля вікна, відвернувшись.

Надворі діти прикрашали голий кущик з тоненькими гілочками паперовими гірляндами, картонними зайчиками, білочками, ведмедиками. Сперечалися, розмахували руками, беззвучно, як у німому фільмі.

Арсен вперше побачив Мирині сльози, вона не заплакала, навіть почувши від нього: «Якщо тобі так погано зі мною, то можеш зникнути з моїх очей». Хіба він припускав, що ці слова, які вилетіли зопалу, стануть останньою краплею в скарбничці дрібних непорозумінь, образ, невдоволення одне одним? Він не знав її, не очікував, що вона позбирає речі, не дивлячись на нього, наче він став невидимкою, залишить ключі від його квартири на гачку в передпокої і зникне вночі. Хіба він виганяв її? Вона могла б пересердитися в іншій кімнаті або зателефонувати подрузі та пожалітися на нього і — заспокоїтися. Як будь-яка нормальна жінка. Але вона пішла, а він не спав усю ніч, хвилювався, але так їй і не зателефонував.

Арсен підійшов до Мири, став поруч. Діти вже прикрасили кущик і заходилися грати в сніжки. Сонячний ранок був морозяним, сніг погано ліпився, кульки в польоті розліталися мільярдами сніжинок, яскравих у променях сонця. Діти раділи, наближалося Різдво. І марципани в яскравій італійській коробці на чужій кухні поступово втрачали отруту і ставали їстівними…

Ольга простягнула руку, і на її пістряву мітенку повільно сіла бездоганна сніжинка. Саме ця зайва хвилина, витрачена на красу, непоправно змінила розклад і без того перевантаженого дня. «Двійка» весело продзеленчала в бік Личаківської. Хвилина… Лише однієї хвилини забракло, аби зараз їхати до гуртожитку, де вже спаковано наплічника з невибагливими подарунками для родини на Різдво.

— Ось маєш… — Оля дивилася услід трамваю, ніби сподівалася, що він зараз зупиниться і персонально для неї відчинить двері. А тоді махнула рукою, немов прагнула впорядкувати власні думки. Поїхав трамвай… То й що? Приїде наступний. Святкового настрою це їй не зіпсує, адже сьогодні вона повернеться додому, де за родинним столом дід Омелян хитренько всміхатиметься в козацькі вуса, бабця Марія буде ревно слідкувати, аби хтось із молодших дітей не перевернув Дідуха і не загасив свічок, а мама перейматиметься, аби страв конче було дванадцять. У жодному разі не менше. Борщ із вушками, голубці з пшоном і грибна мачанка до них, вареники з картоплею, короп, фарширований яриною, бурячки зі смаженою цибулькою та чорносливом, узвар, що пахне літом і бабиною піччю…

Оля і далі б стояла і мріяла про святкову вечерю, якби не телефонний дзвінок. Лише одного погляду на підсвічений екран вистачило, щоб остаточно прийти до тями.

— Ігорку? — хотіла, але не могла приховати хвилювання, що змушувало голос по-зрадницьки дрижати.

— Так, це я, мала… Впізнала? — Ігорко періодично десь пропадав і знову виринав із хвиль ефіру, ніби хтось невідомий крутив важіль гучності на великому приймачеві, то додаючи, то збавляючи децибели. — Ти ще у Львові, мала? — виринув він на хвилі хрускоту, мов бувалий серфінгіст, долаючи чергову перешкоду.