Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

Нашвидкуруч перекусивши, Мира забралася під плед і несподівано для себе заснула, а прокинулася вранці від настирливого дзвінка у двері, неприємного, гучного, дратівливого.

Лагідно задзеленчав дзвоник, і за хвильку на порозі вже стояло «святе сімейство»: двоюрідний Арсенів брат Микола з дружиною і двома маленькими синами, усі червонощокі з морозу, галасливі, веселі.

— Не лякайся, ми не надовго, — жартома заспокоїв брат, — я вже зранку всі справи в єпархії залагодив, з владикою переговорив, місто дітям покажу — і додому.

— Залишайтеся на Різдво, — гостинно запропонував Арсен. Вони рідко бачились, кілька років тому Микола закінчив семінарію, став священиком, клопоти не дозволяли йому часто приїжджати до Львова. Несподіваний візит потішив Арсена.

— Яке залишайтеся! — весело перебив брат, спритно і звично допомагаючи малечі роздягатися. — Матінка наша трохи відпочине, і в дорогу.

Арсен вдруге — вперше було на весіллі — побачив дружину брата: з тонким худеньким обличчям без косметики, Лукія розстібала сільський, вишитий яскравими квітами кожушок, спокійна, не метушлива. Вона не була красунею, але милі і привабливі були її рухи, приязна посмішка. Вона випірнула з одягу, і Арсен побачив величезний живіт. Брат часу не гаяв.

Перехопив іронічний погляд і завалив словами, наче землю снігом:

— Зараз перекусимо, чайку поп’ємо і матінці дамо трохи полежати. Саму в селі побоявся залишати, хоч і зарано, але сам розумієш. У мене парафія на три села, вдома рідко буваю, церкву відбудовуємо, а тут така оказія святкова, сімейство до Львова звозити! Отакої! — раптово вигукнув отець Микола, побачивши темні плями на штанцях меншого, витягнув його з комбінезона. — Чого ж ти, Іванку, не попросився? А в тебе, Мишку, все гаразд?

Хлопчик обійняв батька за шию і щось швидко зашепотів.

— Ходімо, ми зараз.

І вони швидко зникли за туалетними дверима. Але за хвилину Мишко пройшов до кімнати, де Лукія прилягла на дивані, і сів у неї в ногах. Іванко стояв у мокрих штанцях, чемно чекаючи батька.

— Чого ж не попередив, синку, я б одразу взяв чисте, а тепер чекай, я швиденько до машини, а ти чайок запар, добре? — Брат натягнув кожуха і зник за дверима.

За спиною Арсена пролунав жіночий голос:

— Помити б дитину, — і Лукія подивилася на нього нерішуче.

Його осяяло:

— Я вам допоможу, — підхопив хлопчика на руки, а матінка стягнула мокрі штанці, якісь панчішки, шкарпетки, і Арсен обережно, як дорогоцінний кришталь, поніс малого до ванної кімнати, вперше зіткнувшись із такою прозою побуту.

Відчувши теплу воду, Іванко засміявся, до кімнати заглянули Лукія з Мишком і також засміялися. Сміх — заразлива річ: з чого було радіти Арсенові, але ж і він, направляючи струмочки душа на тільце дитини, безтурботно розсміявся, вперше за останні три місяці.

Чистесенький Іванко вже сидів на дивані, замотаний у величезний махровий рушник, коли повернувся отець Микола з двома пакунками в руках. Один він простягнув старшій дитині:

— Ти, Мишку, допоможи матусі одягнути братика, а ми з Арсеном приготуємо чайку.

На кухонному столі з’явилися пироги, якісь кренделі, галети, печиво, слоїк з медом.

— У мене є чим вас пригостити, повний холодильник. — Арсен розчинив білі дверцята, але Микола, кинувши оком на делікатеси, заперечив:

— Хіба що фрукти, а решта годиться нам тільки після посту, ти вибач, ми своє їстимемо.

— Я чув, що мандрівники мають право не додержувати посту.

— Навіщо лукавити? Які ми мандрівники? Вранці поїхали, ввечері повернемося. Ти краще скажи, де твоя Мира. На роботі?

Арсен наповнив електричний чайник водою, ввімкнув, дістав з полиці чашки, тарілочки, заходився розкладати пиріжки і після паузи, наче запитання його особисто не стосувалося, байдуже виголосив:

— Ми з нею розбіглися в різні боки, характерами не зійшлися, — підняв голову і побачив уважний співчутливий братів погляд.

— А рік тому я й не помітив, що характери у вас обох погані. Пожили разом — і розбіглися. Біда…

На щастя, закипів, засичав чайник, і Микола припинив дорікання, а Арсен заварив чаю, почав ретельно мити фрукти.

— Біда, — знову повторив, наче до себе, Микола, — як же ти допустив таке?

— Ти вирішив мене висповідати нині? — Арсенові хотілося надати голосу жартівливого тону, а пролунало грубо. Стало соромно.

— Що ти! І в думках не було сповідати, у мене і без тебе парафіян вистачає. Новина для мене важка, збагнути важко. Рік тому щаслива, впевнена людина доводить, що штамп у паспорті не має жодного значення, якщо двоє кохають одне одного, а тепер… Я пам’ятаю, як Мира на тебе дивилася, ти ж для неї всім був: чоловіком, коханцем, братом, другом, батьком, оракулом, кам’яною стіною, притулком… І все зруйновано, все знищено, пустка, і кого звинувачувати?