Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

Чи пам’ятає? Та пам’ятає геть усе! Кожну хвилину, кожну мить поряд із ним, кожне сказане ним слово, від першої зустрічі… Живе тими спогадами, ними витворює затишок у душі. Та нині стало вкрай важко. Нині не знаходила заспокоєння і виправдання їхнім безкінечним розлукам. Щось потрібно з цим робити! Що? Не знала. Лиш відчувала, що їй до нестерпності тяжко без нього…

Відійшла лише на хвилину до туалету. А повернулась — його не було. Порожні філіжанки виглядали якось страхітливо; сумочка лежала на стільці, пальто висіло на вішалці поряд зі столиком. А його — не було. Де він? Куди щезнув? Щезнув… Так таємниче… Мимоволі пригадалась його родинна легенда про кулон і загадкове зникнення прародички…

Сіла й оторопіло подивилась на його філіжанку. Взяла до рук. Зазирнула всередину, механічно розмішала ложечкою кавову гущу. Раптом на столику, де щойно стояла його філіжанка, щось зблиснуло. Знайомим таким блиском. Їй навіть здалося, що в неї дежавю.

Так! То дійсно був кулон. Його кулон у формі птаха з розгорнутими крильми й розкішним хвостом. Його «Фенікс»…

Що все це означає?!.

Вихопила з сумочки мобілку. Швидко набрала його номер. «Абонент не може…» Не дослухала. Кинула назад. Він що — полишив її? Невже її сльози аж так напружили його? Невже їхній світ, що так старанно витворювали разом, уже не має для нього значення? Може, розлюбив її? А може, й узагалі не кохав? Хто його знає, з тими численними приятельками, натурницями і музами?

Божевільні думки розривали мозок. Кулон, який стискала, уп’явся в долоню, проте болю не відчувала. Натомість пронизав біль усередині. Біль і розпач. Невідомість — найгірша! Коли не знаєш, чого чекати і чи взагалі чекати…

Глянула у вікно. Дух прийдешнього Різдва витав над містом. Дух Різдва… Раптом спало на думку, що познайомились вони рік тому, десь приблизно в цю саму пору… Коли ж точно? Хапливо витягнула мобілку, розгорнула календар. То був період між новорічними святами і Різдвом. Так, четверте січня! Вона це чітко згадала! А сьогодні?.. Теж четверте січня! Боже… Що це означає? І цей кулон… Цей химерний кулон-Фенікс… Невже… Невже…

А що, коли Його не існувало? Може, вона його вигадала? І весь цей час жила у власних мріях? Знайшовши кулон, вигадала собі загадкового, ідеального Чоловіка Мрії й утілила Його у своїх думках?

Розкрила долоню й подивилась на химерного птаха. Невже…

Невже Тебе ніколи не існувало?.. Але Ти був таким реальним! Таким…

То вона — божевільна? Звихнута, спрагла кохання жінка, котра цілий рік жила у власних мареннях? Ні… Ні!!! Цього не може бути! Вона ж відчувала його кожною клітинкою свого тіла, кожною шпаринкою свого єства! Він був такий СПРАВЖНІЙ! Такий… такий!..

Прийди до мене, повернись, благаю!!! Душа моя розкрита настіж! Вона чекає Тебе. Прийди, торкнись її. Відчуй її жагу. Вона Твоя, чуєш? Бери. Роби з нею, що хочеш. Лиш не гаси її полум’я, благаю!

Птахо, скажи, молю, чи те — правда? Я — божевільна? Його — не існує? Нашого світу удвох — теж не існує? Що маю робити тепер? Що думати? Як жити?!!

Якщо чуєш мене — дай відповідь! Чи подай хоча би знак: якийсь непомітний, таємний. Щоби я втямила. Щоби зрозуміла ВСЕ.

Якщо існує в світі диво — даруй мені його! Інакше… Інакше не знаю, що чекає на мене. Того просто не знесу…

Знову стиснула в долоні птаху. Стиснула до болю. І цього разу біль пронизав її всю…

Із вулиці долинули вже знайомі голоси: «…обійми мене, обійми мене, обійми так лагідно і не пускай…» [11] Слова з пісні «Обійми» гурту «Океан Ельзи». Схоже, ватага юнаків — шанувальників гурту «Океан Ельзи» — поверталася звідкись тим самим шляхом чи ж просто собі блукала Вірменською, розважаючись. Настрій бо у всіх святковий — хіба буває інакший у Львові? Дух прийдешнього Різдва витав над містом… А вона вдихала терпкуватий запах хризантем, величезний букет яких стояв на підвіконні коло столика — їхнього столика, за котрим вони незмінно пили каву по-східному, і навіть не втирала сліз, що котились нестримно…

Знову посипало снігом. Так само, як і рік тому… Однак сонце — те, внутрішнє, що засвітилось і зігріло душу тоді, — нині заховалось за сірі клапті хмар невизначеності, непояснимості й шаленого розпачу.

Раптом осмикнулась, згадавши одну вкрай важливу річ. Як раніше про те не подумала?! Швидко розтулила долоню й пальцями обережно взяла кулон. Придивилась до напису: «Potrzebuję cię».

— Ти потрібен мені… — голосно прошепотіла, похиливши голову й заплющивши очі. — Ти потрібен мені!!!