Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

Що може бути більш цінним і важливим, ніж їхній світ удвох? Гостре відчуття щастя, яке пронизує обох тільки від того, що вони поряд? Ніжність і ласкавість, у якій купаються, міцно тримаючись одне за одного руками, тілами, душами, усім… І не важливо, що у ті миті відбувається поміж ними — розмови, мовчання; лише чують дихання одне одного чи ж відчувають биття сердець. Просто — разом. Просто — поруч. Просто-просто-просто… Усе так начебто просто й водночас непояснимо складно…

Часто відчувала, як у грудях щемить — так, мовби душа розкривається, аби наповнитись щастям, яке витає довкола, бринить у повітрі. Знала: це — метелики. Її метелики, котрих торкнувся і розбудив він… Без нього й не знала би про їхнє існування всередині себе.

Мріяла, аби те тривало вічно. Звісно, не щохвилини, бо від безперервної насолоди можна втратити розум. Але — щоби витало десь поряд, навідувалось до неї, до них обох оте терпке пронизливе відчуття щастя чи ж лагідне замирення, медово-солодке запаморочення чи то сп’яніння… Щоби ті метелики завше повертались до неї й неодмінно оживали щоразу…

Чи мріяв про щось подібне він? Радше просто насолоджувався митями. Бо що таке мрія? Щось дуже абстрактне і нереальне. Хіба можна відчути мрію? Помацати її? Почути? Який сенс міркувати про те, що може бути чи чого, ймовірно, не трапиться потім? Якщо ось воно: є тепер, цієї хвилини, те щастя. Треба жити ним, відчувати і не затьмарювати вражень помислами. Інакше втратиться, розгубиться…

Якось, прогулюючись підвечірнім, уже весняним містом, зупинився. Обернувся до неї, схопив в обійми, тісно-тісно притулив до себе й подивився у вічі. Дивився довго-довго, пильно-пильно. Вона пробувала озватись, щось перепитати, але спинив:

— Тш-ш… Давай просто так постоїмо. Відчуємо цю мить. Ти ж її відчуваєш?

Вона відчувала. Звісно ж. Це було одне з найпотужніших вражень. Дивовижних і неповторних. Здавалося б: що тут такого? Стоять собі двоє. Посеред натовпу. Загублені. Уже начебто й звиклі до обіймів. Але це знову ж таки для стороннього ока: якби хтось раптом звернув на них увагу, то так би міг сприйняти. Для них усе було винятковим. Їх обох обпікало зсередини.

Це начебто скидалося на пристрасть, але та часто сліпа, порожня, скороминуща і має якийсь темнуватий відтінок. Те ж, що було поміж ними тієї миті — та й не лише тієї, — щось більше. Щось дуже свідоме. Дуже Світле. Особливе і неповторне. Як неповторна кожна мить у житті. Не було тієї важкості, яка часом витає над стосунками; почувалися дуже легко удвох.

— Нас може не стати завтра чи післязавтра, розумієш? — казав їй. — Ми є тепер. Насолоджуймося!

Щось було в тих словах пронизливо-страхітливе. Вона ніколи не думала, що її/його/їх може раптом не стати. Бо хто ж про таке думає? Таке й уявити страшно. Власне, він теж не надто над тим замислювався, просто якось чітко те збагнув і навчився жити тією хвилиною, яка є зараз. Саме від того усвідомлення й полюбив ловити вирáзні миті, всотуючи в себе усім своїм єством, гостро відчуваючи кожну. І досі йому те вдавалось. Дуже хотів навчити її цінувати миті. Особливо їхні, котрі вони разом вихоплювали з потоку життя.

Вона намагалася вчитися цього. Пробувала лишати позаду минуле, не думати про майбутнє. Старалася жити тим, що є тепер…

Однак спогади таки обожнювала. Передовсім яскраві, що стосувались його, їхніх зустрічей. У споминах купалась, поринаючи й заново переживаючи те, що мала за щастя пізнати. Приміром, день, коли відтворював її на полотні. О, тоді обоє зазнали неповторних і розкішних вражень… Тоді вперше приїхала у його місто — зустрів її, пішки йшли до нього. Дорогою зазирнули на каву: мимоволі підтримували добрі традиції кавування у затишних кав’ярнях. Та не надто затримувались — поспішали. Обоє хотіли якнайшвидше усамітнитись, випустити на волю тих метеликів. Скучили одне за одним до безтями!

По тому, коли спрагу пристрасті втамували, — завів її у свою творчу майстерню. Розташована нагорі, у мансарді, просто над його квартирою. До неї вели вузенькі дерев’яні східці з коридору. Простора світла кімната у кавово-пастельних тонах, заставлена полотнами в рамах і без них. Вони невпорядковано стояли скрізь: на долівці, полицях, деякі прикрашали стіни. Тут і пейзажі, й міські вулички (на одній навіть львівську впізнала — Вірменську, ще й «Вірменку» їхню зобразив! Знову містична невипадковість?!). Та найбільше було портретів. Переважно жіночих. Деякі — у стилі ню. Коли роздивлялась їх — у грудях стиснулось. Уявилось, як усі ці красиві жінки, дівчата позували йому тут… У їхніх поглядах відчитувалось бажання: він їм подобався. Та як він може не подобатись? Як ним можна не захоплюватись, коли він — такий винятковий?! Черв’ячок ревнощів підточував поза її волею…