Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

— Обіцяйте мені, що я таки втілю на полотні ваш милий образ! Дуже б того хотів… — стиха мовив, коли сиділи в одній із кав’ярень. Легенько торкнувся її вуст, аби змахнути з них крихту, що лишилась від тістечка. Рука його на мить затрималась біля її лиця. Мимоволі підвела свою, аби пересвідчитись, чи все гаразд, і ненароком доторкнулась до його руки. Аж пронизало солодким струмом, усередині все затремтіло. Це був їхній перший доторк: крадькома, мовби боячись чогось — чого? Хтозна…

— Якщо ця дивовижа реальна, то, звісно, залюбки! Мені б теж дуже хотілось того… — видихнула, не відводячи від нього очей. Цікаво, він узагалі тямить, що небайдужий їй? Чи відчуває її — теж тамоване, але таке нестримне — бажання? Їй здавалося, що вона перед ним уся мов на долоні, а душа її, переповнена почуттями до нього, — розгорнена книжка, котру легко можна прочитати…

Укотре вийшли на вулицю, морозне повітря війнуло у розпашілі лиця. Якийсь час мовчки йшли поряд. Той доторк розбурхав обох, чуттєвість заполонила ущент… Відтак щось розповідав, начебто й несуттєве, та слухала з великим інтересом — цікавило абсолютно все, що б не казав…

Вечірній зимовий Львів — особливий: фантастично чарівний, огорнений теплим сяєвом ліхтарів, ламп та ілюмінацій, котрими оздоблені фасади кав’ярень і крамничок. Сніг уже припорошив бруківку — була геть білою. І продовжував сипати з неба дрібними сніжинками, що у світлі виблискували, мов зірочки, перетворюючи все довкола у розкішну феєрію. Власне, Львів особливий і розкішний завжди, в будь-яку погоду і пору року.

Та фантастична виняткова атмосфера загострювала почуття. І вони звільнялися, намагались піймати вирáзні миті, які народжувались від присутності поруч, миті, що дарували одне одному. Вона міркувала, як же відбувається оте диво: як дві людини, будучи поряд, можуть породжували таку нестримно-шалену енергію, котра іскриться поміж ними, мовби струм. Звідки береться ота чуттєвість, що вихлюпується зсередини, поєднується в суцільний потік, русло, захлюпуючи все довкола. І насамперед — їх двох. Звідки це? Для неї те лишалось таємницею…

Вечір поволі переходив у ніч. Вулички ставали малолюдними. Кав’ярні позачинялись. Сніг уже не сипав — тільки поодинокі дрібні сніжинки пролітали час до часу, виблискуючи і потрапляючи на їхні лиця. Танучи й лишаючи по собі краплини. Мовби сльози.

Морозна ніч розчиняла в собі нездійсненні мрії, до нестерпності загострювала нестримні бажання, які обоє вже не знали, як ховати у собі. Тамувати їх ставало дедалі важче. Та чи варто тамувати, стримувати? Навіщо, який у тому сенс? Життя скороминуще… Усе так складно і водночас просто…

Зупинились коло її дворика.

— У мене теж є добра кава… — мусила сказати, інакше не пробачила б собі нерішучості.

Нічого не відповів. Мовчки взяв за руку (чому, ну чому нині зима й ті руки у пальчатках?!!) і повів у дворик.

Тієї ночі вже звертались на ти. Нарешті…

…Відчувала фізично, як торкався душі. Як узяв її в долоні, спершу лагідно притулив до свого серця, по тому відчинив у ньому потаємні дверцята й заховав усередину; там її душа й лишилась, у його теплі. І так добре їй було, так любо!.. Відчувала, як ті метелики зрештою таки вирвалися з грудей, полинули десь у піднебесся. Вириваючись — до болю розтинали єство. Та це солодкий біль. До нестерпності солодкий. Метелики мали повернутись. Згодом. Коли сплине ця жагуча ніч, а потім — і лагідний ранок… Коли його не буде поруч — лише ніжний образ… Тоді метелики повернуться, спочинуть після лету й знову поволі ворушитимуть крильцями, ніжно пестячи зсередини. На початку. А потім — коли шалено скучить, до нестерпності захоче бачити його, відчувати, торкати, пестити, кохати, любити, коли… Тоді знову шаленітимуть і битимуться крильцями, силкуючись вирватись назовні. Усе буде по тому, а нині — якими ж солодкими були його доторки… якими любими, щемливо-ніжними й шалено-пристрасними — пестощі… Наповнювалась його теплом, жагою. Наповнювалась ним — по самі вінця… Купалась у його ніжності, розкошувала у любощах… Розчинялась у ньому… у кожній шпарині його душі, у кожній клітиночці його тіла. Дарувала йому себе… всю… до крихточки… А понад ними й у їхніх душах світилося Сонце. Грілись ласкавими променями, ніжились у них, вражались їхній потужній силі й безмежжю…

Так було…

Якщо існує Рай на землі — вони його спізнали. Нечасті зустрічі занурювали у самий його епіцентр. Звільняли те, що мали всередині, творили свій маленький, а насправді величезний, навіть безмежний світ. Для когось стороннього, можливо, їхній світ виглядав звичайним чи принаймні банальним. Але ті, хто пізнає щастя удвох, знають: для них банального не існує. Бо кожна деталь, дрібничка, що поміж ними, — особлива і неповторна. Де кожен погляд, порух, дотик є інтимним і дорогим. Усе те — тремтливе, потаємне, лише поміж ними…