— Так, відвідував гарнезну виставку львівського колеги.
— Виставку картин?
— Саме так! — відсьорбнув із філіжанки й задоволено відкинувся на спинку стільця. — Яка ж добра ця ваша кава!
Посміхнулась — і собі з насолодою відпила ковток.
— Лише раз була на виставці картин… То ви — художник?
— Саме так!
— Як цікаво! Ще не мала знайомства з художником… — видихнула, знову не втримавши захвату. В уяві одразу постала картинка його творчої майстерні, де хаотично розставлено безліч тюбиків з фарбами, купа олівців, пензликів і пензлів; замальовок, полотен; та головне — мольберт із незавершеним полотном у центрі, поряд з яким, закотивши рукави, величаво стоїть оцей чоловік із пензлем у руці. Цей незвичайний чоловік, власник таємничого кулона у формі Фенікса. Він захоплював її дедалі більше. Своєю неординарністю полонив. Чарував. Породжував цілу бурю емоцій. Таких свіжих, таких нових для неї. Відчувала, що їхнє знайомство може перерости у добрі приятельські стосунки. Хоч десь із підсвідомості продиралось передчуття: він подобається їй інакше, ніж може подобатись добрий приятель…
— Маєте вирáзні риси обличчя. Ви дуже чарівна! Я хотів би відтворити вас на полотні. — Його очі ретельно вивчали її лице, мовби обмацуючи кожний сантиметр, ніби пальцями старанно водячи по контурах, кожній заглибині й горбинці. Знову відпив з філіжанки й нахилився до неї через столик, аби ближче роздивитись. — Усе добре? Вас не шокує моє нахабство? — всміхнувся.
Не відчувала жодного нахабства. Може, тому, що й сама не могла відвести захоплено-жадібного погляду від нього, його лиця, очей. А особливо — рук. Мала слабкість до гарних чоловічих рук. Його руки… Такі красиві, наче в музиканта! Довгі чуттєві пальці з рівно підточеними нігтями, мовби вирізьблені долоні й зап’ястки, що виглядали з рукавів вільного светра; широкі плечі. Узагалі був вельми вродливим чоловіком, який до того ж знав, що є красенем. В уяві малювалось, як ці руки тримають пензля і вправно наносять фарбу на полотно…
Довго ще сиділи у «Вірменці», випили не одну філіжанку кави й поласували всілякими смаколиками, котрих накупував цілу тарілку. Багато розповідали й дізнавались одне про одного. Зрештою обмінялись номерами мобільних.
— Телефонуйте мені, обіцяєте? — сказав на прощання.
— Звісно. Ви — теж!
Була впевнена, що забуде про неї, щойно його потяг перетне межу Львова. А наступного дня усе місто засипало снігом, і продовжувало невпинно сипати. На вулицю було не вийти. Однак необхідність така існувала. Саме приготувала вранішню каву, як озвався мобільний.
— Доброго раночку! — почула у слухавці піднесений, радісний голос.
— Доброго і вам!
— Радий вас чути!
— А я яка рада чути вас! — не зуміла стримати щирої радості від того, що подзвонив, що чує його голос. — Скажу відверто: не сподівалась від вас дзвінка, ще й так швидко. Дякую вам, потішили!
Розмова точилася шалено емоційно і піднесено. З запалом цитував їй Іздрика:
коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять…
Сказав, що любить цього поета за правдивість і сміливість. Ділився враженнями від його віршів і планами своєї майбутньої поїздки до Кракова. Польські приятелі допомагали організовувати виставку його картин наприкінці січня. Спитав, чи мусить вона десь іти в таку страшну хуртовину, ліпше б лишилась удома (так, дивився в Інтернеті, що Львів засипає снігом, — це так здивувало її та водночас потішило: він думав про неї, хвилювався… як же це приємно!); згадував їхнє кавування у «Вірменці». Їхню зустріч. Мав від неї безмір гарних вражень.
У грудях затремтіло: мовби метелики, що дрімали десь у закапелках душі, прокинулись і заворушили крильцями, ніжно пестячи її тонку оболонку. А за спиною виросли крила — наче крила того Фенікса, що, відродившись, мав знову злетіти у своє піднебесся. Відчувала, що оживає…
— Коли побачив вас уперше, чимось ви мене зачепили, торкнули душу. Можливо, щирим виразом обличчя. Може, чарівністю, що так вабила погляд?! Я просто мусив з вами познайомитись! До вас підходив, аби просто заговорити, й аж тоді помітив, що ви знайшли мого «Фенікса»! Уявляєте, як же буває?! — відверто ділився з нею, коли приїхав до Львова вдруге й вони сиділи у «Вірменці» за столиком коло вікна. Пили каву по-східному. Трохи мовчали. Трохи розмовляли. За вікном сніжило…
Читать дальше