Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

Часом підходив до неї, не відкладаючи пензля з палітрою, схилявся й, мовби дражнячись, легенько торкався губами її вуст, лиця, шиї, спускався до грудей. Мліла, шаленіла від жаги, проте він повертався за мольберт і наносив мазки на полотно з іще більшим запалом. Час до часу підкурював цигарку. Не виймаючи її з рота, — руки ж бо зайняті! — творив далі.

У майстерні провели багато годин. Було вже далеко за північ, коли нарешті відклав своє приладдя, відійшов від мольберта й задоволено поглянув спершу на полотно, відтак на неї.

— Ще потрібно допрацьовувати, тому поки не покажу. Але повір, ти тут — божественна!

— Будь ласка! Покажи, покажи, покажи, благаю! Цікаво ж як! — спробувала просити, згоряючи від нетерпіння побачити себе на полотні, проте був невблаганним.

Відвернув мольберт до стіни й затримав її на шляху до нього. З не притаманною йому зухвалістю притиснув її до себе, переможно посміхнувся, почуваючись володарем становища. Тріумфальним володарем становища: щойно просто на її очах витворив черговий шедевр! Від нього віддавало фарбою, цигарковим димом, трішки одеколоном і потом. Обожнювала його запах, божеволіла від нього. Знову до безтями цілувались, палко пестячи одне одного, забувши про те, що він увесь у фарбі, а на ній — його чиста світла сорочка. Обоє замастились, проте їх це не обходило.

— Ходімо!

Хапливо спустились у помешкання й разом подались у душ. Тієї ночі знову не спали. ЯК можна спати, лише час гаяти, коли вони — поруч? Коли хочеться піймати миті, шукати нові вирáзні враження, підкорювати чергові вершини солодких потужних відчуттів…

…Кава по-східному випита. Порожні філіжанки самотньо стоять на столику біля вікна. Терпкуваті пахощі хризантем витають у повітрі. Час зустрічі невблаганно збігає. Знову. Вкотре. У лівій внутрішній кишені його пальта — квиток на останній вечірній потяг до Чернівців…

Розлуки ставали дедалі болючішими. Відчувала, що терпіння, аби зносити їх, лишаються крихти… Якщо раніше затишку в душí вистачало до наступної зустрічі, то чимдалі — ставало нестерпніше. Її метелики у грудях шаленіли. Вона розривалась від якогось незрозумілого болю. Чому болить? Усе ж чудово! Ліпше й не буває! Вони — разом. Нехай рідко. Нехай мало, але — потужно! Їхній світ удвох існує!

Однак хотілось більшого. Воліла постійної присутності його поруч. Жадала відчувати його не раз чи двічі на місяць, а щодня, щохвилини, щомиті! Боялась, аби не помітив шаленства, котре намагалася стримати, приховати. Бо коли він зрозуміє, що вона втрачає розум, що не може без нього жити, — те може його відштовхнути… Чоловіки ж бо не люблять, коли жінка втрапляє у залежність від них. Спершу їм начебто приємно і навіть лестить те, але згодом починає напружувати і взагалі дратувати.

Тямила те, і від того ще більше боліло. Бо контролювати себе було вкрай важко.

— Що з тобою? — вдивлявся у її спохмурніле лице. — Усе добре?

— Так, усе добре, — намагалась усміхнутись.

— Послухай…. — зосередився, аби пригадати дещо. І знову зацитував їй свого улюбленого Іздрика:

…Чекання-чекання-чекання… Як же набридло те вічне чекання! Подивилась у вікно. На нескінченні людські натовпи, що снували вулицею, на радісні усмішки. Дух Різдва витав у повітрі, люди в ньому купались. Веселились. Розважались. На неї ж чекала чергова розлука…

Двері знову відчинились, до кав’ярні увійшли дві юні пари. Лиця — щасливі! Просто-таки надмірно, до непристойності щасливі. Їхній сміх наповнив маленьке приміщення. Відвідувачі, що сиділи за столиками, мимоволі обернулись, аби побачити, хто це так безмежно радіє життю.

Чому ж тужливо до нестерпності стало? Усе ж справді чудово. Усе, як завше. Але сум так щільно огорнув її зсередини, що у грудях стиснулось, аж до болю. Та що ж це з нею таке?!!

— Ти щось собі навигадувала. Ну, що з тобою? Все ж добре! Хіба ні?

Подивилась на нього, і раптом покотилися сльози. Мимоволі. Не хотіла допустити цього перед ним, але не стрималась. Мабуть, ці юні щасливі пари якось подіяли на неї. Хоч не вміла заздрити: завжди раділа й тішилась, коли бачила чуже щастя… Чому ж тепер так гостро відчула власний розпач?..

— Ну ж бо, маленька, навіщо сльози? — узяв її руку між свої долоні й легенько стиснув. — Хочеш, я нікуди не поїду сьогодні? Викину квиток у смітник? А пам’ятаєш ту нашу зустріч, коли я вперше лишився в тебе? Коли викинув свій квиток і ми були з тобою аж до ранку? Не спали всю ніч. Тоді ще й на ранішній потяг ледве встиг, пам’ятаєш?