Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

Подзвонити Ігоркові і спитати? Чи не треба? Адже він, зі слів сестри, скоро має прийти…

Довго дивилася на телефон. Закипів чайник. Встала і вимкнула газ. Знову дивилася на телефон, ніби гіпнотизуючи. Наважилася набрати номер Ігорка, але обпеклася стандартно неграмотним «абонент знаходиться поза зоною зв’язку». Хай би Ігорко чимшвидше знайшовся, хоч би де перебував у цей час!.. Вдихнула повні легені повітря і набрала ще й Степана Рудницького, хоч він чітко наказав «не турбувати, а відзвітувати після свят». Степан теж був загубленим у часі і просторі й не міг «знайтися», хоча був не річчю, а живим чоловіком із плоті і крові.

— Гей… Чуєш? — долинув голос тезки десь із надр помешкання. — Я йду… Бо поспішаю на зустріч… Сиди й чекай свого Ігорка!

Ольга рушила на голос, весь час наштовхуючись у темряві на якісь тазки і відра, стільчики й дитячі санчата, коробки з-під взуття та зужиті обгортки від подарунків, що шурхотіли під ногами і чіплялися серпантинними стрічками не згірше від плазунів. Урешті вона вишпорталася з довгого темного коридору до передпокою, що до нього годину тому ввійшла з нещасливою продукцією. Олі здалося, ніби вона оббігла помешкання Харкунів по колу, хоча абсолютної впевненості не було. Навпроти неї у прочинених вхідних дверях стояла Ігоркова сестра, яку годі було впізнати. Вибілені кучерики були акуратно вкладені звивистими хвильками, очі фосфорично віддавали зеленим, а губи були підведені так яскраво, що виглядали вдвічі більшими. Краля була цілком готова для шпацірування і вже навіть устигла защіпнути останній ґудзик дублянки. Здавалося, вона навмисне чекала на Олю, бо могла б уже давно вийти, аби хотіла.

— Дід тебе не випустить… Він місцями забуває… Навіть плутає мене з мамою Оляною… Тож ключів йому ніхто не дає, аби з дому сам не вийшов…

Це були останні слова, радше схожі на погрози, що їх випустила краля перед тим, як замкнути двері. Тиша, що запанувала по тому, була нестерпною. Оля сіла просто на підлогу біля продукції і втупилася у стіну навпроти. Скільки так минуло часу, не знала, проте не дуже багато, як їй здалося, може, хвилин із п’ять чи десять. Вона загубилася у цьому міжчассі й ніби впала в забуття. Навіть учергове пожаліти себе не було сил.

Раптом вхідні двері озвалися тим самим майже людським зойком. Замкова шпарина ожила і заскреготала прокрученим обертом серцевини. Оля підвелася. У темряві виднівся лише силует.

— Олю?

— Ігорко?

Клацнув вимикач, і передпокій залило вохряне світло. Перед Олею стояв уперше бачений хлопець. Високий, в окулярах, трохи розчервонілий на виду від морозу, він зняв шапку і тупцював на шматі, яку вочевидь поклали, аби не нести болота до хати.

— Е-е-е-е-е… — вихопилося в обох одночасно, і кожен із них знову замовк, аби дати іншому висловитися.

— Я зустрів сестру біля дому… Вона сказала, що до мене приїхала Оля… Моя дівчина з Тернополя… — Хлопець мав приємний низький голос. Такими зазвичай диктори оголошують новини по радіо.

— Я… я від виборчого штабу Галини Григорівни Вовчок… З програмними матеріалами нашої партії… — Оля ледь вичавила з себе скупі слова пояснення.

Знову їхні фрази зазвучали в унісон, і знову обоє вмовкли, зніяковілі від цієї дивної ситуації. Оля першою подолала комунікативний бар’єр. Мабуть, дався взнаки «досвід» партійної роботи. А може, хотілося чимшвидше вирватися з дивного помешкання і безглуздої ситуації.

— Мала привітати вашого дідуся зі святами і попросити його підписати петицію Галини Григорівни про заборону заміни вікон в історичній частині Львова, але ваша сестра… е-е-е-е… — Оля намацувала ґрунт, ніби людина, що заблукала на болоті і не знає, на яку їй ступити. — Вона… ваша сестра сказала, що дідусь трохи нездужає… — Хотіла швидко додати, що вже має йти, але хлопець розсміявся так щиро й безпосередньо, аж Оля і собі не втрималася й захихотіла — спершу тихенько, а тоді все голосніше.

— Заборону заміни вікон в історичній частині Львова? — тримався за живіт Ігор.

— Та-а-а-а-ак…

Сміх, здавалося, зовсім переродив старенький передпокій, і те, що лякало Олю перед цим, зараз видавалося милим і сентиментальним. Ось ті самі лижви, які впиралися гостро закрученими носаками у стелю і на яких було написано «Blizzart». Вони так здивували її спершу, а тепер вона мимохіть замислилася, скільки поколінь вони відвозили на собі, доки з них місцями не позлізав лак і їх надійно не пришвартували до стіни. Або цей столітній ровер із низьким сидінням, який ще називається дамським… Це було правдиве, а не попсове ретро! І такого в цьому помешканні було доволі. Виглядало, що господарі ніц не викидали з дому, а лише примножували свої скарби, яких за довгі роки назбиралося чимало. Вистачило б, аби відкрити музей вулиці Хмельницького.