Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

Розмова плавно повернула в бік дідуся, і новий Олин знайомий розповів, що годинникар забуває лише сьогочасне, натомість тримає в пам’яті дні власної молодості до найменших деталей і може полагодити годинниковий механізм будь-якої складності, чим, власне, досі і заробляє на життя.

Отямилася Оля тільки тоді, коли Ігор запропонував їй чаю. Лише тоді завважила, що хлопець і досі не скинув куртки і продовжує розмову добрих десять хвилин у верхньому одязі. Їй відразу пригадалася не така і давня пропозиція його сестри «випити чаю» та інші обставини їхнього безглуздого знайомства… Відчула гостру потребу піти звідси. Куди завгодно, де завгодно, аби подалі звідси. Доста пригод…

— Але ж… має приїхати ваша дівчина… Оля з Тернополя… — Ольга рішуче потяглася за курткою. — Що вона подумає? — Не потрапила в рукав — Ігор підхопив її одежину, по-джентльменськи допомагаючи вбратися.

Він знову засміявся, але цього разу вже якось награно, навіть із гіркотою, як видалося Олі. Вона вкотре зловила себе на думці, що вони з сестрою надто відрізняються. І, ніби почувши її думки, Ігор несподівано сказав:

— Це все через Олю… Мою сестру… Ми з нею не рідні. Тобто рідні, але лише по батькові… От… — Він замислився, добираючи слова. — Дідусь захворів після смерті Оляни, Олиної матері… До сестри завжди було особливе ставлення… От і маємо зараз… — ніби вибачався, хоча й не знав обставин пригоди, яка розгорнулася в домі за його відсутності.

— Я все розумію… але… — Оля розгубилася. Злість на відзіґорну панну минула сама собою.

— Якщо так треба підпис діда під тою петицією… — не дав їй договорити Ігор. — Можу попросити… Щоправда, він навряд чи втямить суть мого прохання, — додав із гіркотою.

— Ні-ні, дякую… — чи не вперше відчула гострий сором за власну «політичну агітацію». Чи ж не бачила, якою є Гага насправді? А Ігорко? Чи йому й дійсно однаковісінько, за кого «агітувати», аби гроші платили? — Вибачте, маю вже йти… — потяглася за чобітками, під якими розпливлася калюжа розталого снігу.

— Я проведу… — Ігор підхопив картату торбу з продукцією. — Тут важко трамвайну зупинку знайти… — упередив Олине заперечення, вже готове зірватися з вуст. — Та й пізно вже… — додав стишеним голосом.

Ніби на підтвердження того, що час не стоїть на місці й вечір уже цілком законно владарює над містом, із майстерні Ореста Михайловича забемкало і закукало. «Шоста година… — механічно відзначила Оля. — Ще можна встигнути на електричку, але ж доїду до Золочева у свинячий вереск…»

Вони вийшли в темний, заледве освітлений під’їзд. Олин телефон зненацька заграв знайоме «Такого ангела, як я…», чим немало налякав її. Кожна хвилина буття в цьому дивному домі могла обернутися підступом, навіть улюблена мелодія «Крихітки Цахес», виставлена на Улянку, дрібненьку сусідку по кімнаті в гуртожитку, яка й дійсно ледь сягала метру п’ятдесяти. Оля трохи повагалася, проте все ж вирішила відповісти.

— Алло! Уляно? — Луна відбилася від високого склепіння, і знову виникло відчуття порушеного спокою, ніби в музеї, де самі експонати мовчазно закликають до тиші.

— Так, то я… Ти ще довго? Чи я маю ключа черговій на вахті здати? — Улянка заторохтіла, як завжди, з місця в кар’єр.

— Та я тут за дорученням Ігорка застрягла… — Оля максимально стишила голос, але кожне слово резонувало в повітрі, мов промовлене в мікрофон.

— Що? За дорученням Ігорка? — Уляна безцеремонно перебила Олину мову, не здатна дослухати до кінця. — Та твій Ігорко поїхав до Києва з Гагою… святкувати Різдво… А тобі дав «доручення»?!

— Не може того бути… Він не так і давно мені дзвонив і просив занести продукцію до заслуженого діяча мистецтв Харкуна… Я щойно від нього вийшла… — Оля відчула, що тендітний метелик усередині більше не літає…

— Ще як може! — вже обурено верещала Уляна. — На власні очі бачила, як твій Ігорко сідав з речами до Гаги в машину!

Уляна ще щось довго і переконливо оповідала, але Оля після фрази «Вона його посадила біля себе в автівці і поцілувала, немов Снєжна Каралєва Кая! Уяви!» перестала реагувати на подальші репліки подружки.

«Поцілувала, немов Снєжна Каралєва Кая…»

Оля навіть не докладала значних зусиль, аби це уявити, бо Гага таки була чимось схожа на Снігову Королеву. Величезні холодні очі, незворушний вираз вічно молодого обличчя, і жодної посмішки. Ніколи й ні для кого. Й Ігорко, який дійсно нагадував блакитноокого Кая, тільки вже дорослого і з темним волоссям, укладеним у коротку зачіску…