Мария Галина - Автохтони

– Ви? – спитав він кисло.

– Не влучили! Гаразд, так і бути. Хлопчик Гітон – це Марек. – Вейнбаум потер долоньки. – Він подавав великі надії, знаєте. Підліток і вже шаховий геній. І чудовий, чудовий голос. Чистий альт. Точнісінько цей, як його, Робертіно Лоретті. Йому так лестило, що дорослі позвали його для виконання такої відповідальної партії. А потім вдарила блискавка, і Марек скам’янів. І більше ніколи в нього не було чистого альта. У нього взагалі більше ніколи нічого не було.

– А… Андрич? Що сталося з ним?

– Андрич. – Костжевський потер лоба. – Ах так, точно. Він же написав, ну звісно, лібрето і… співав Петронія. Авжеж. Ніколи йому не довіряв. Занадто вже довго він пробув у Москві, знаєте. Зібрав довкола себе таких самих емігрантів. Співчуваючих. Цей його гурток… як він там називався?

– «Діамантовий витязь».

Мильна бульбашка, глузування, приховане в самій назві. І той, хто видув цю веселкову бульбашку. Трикстер, перевертень, лукавець.

– «Діамантовий витязь». Точно. Він з глузду з’їхав на крові, Андрич. Увесь час говорив про кров. Про її магічну суть, про її енергію. Про трансформації. Про безсмертя. Могутність. Цитував Штайнера. Пам’ятаю, він говорив, що на Жиля де Реца, мовляв, безвинно звели наклеп, коли таємниця буття була вже в нього в руках.

Жиль де Рец, ну звісно. Теж завзятий театрал. І хатнього демона тримав, його якось кумедно звали, типу Барбос, але не Барбос. Урія би сказав точно, а Костжевський навряд чи знає. Втім, Урія би просто порадив зазирнути у Вікіпедію.

– В Андрича теж вдарила блискавка? До речі, Лідіє, буду вам дуже вдячний, якщо ви зварите кави.

– А я вам не наймалася. – Лідія роздмухала ніздрі до неможливості й на додаток гнівно пирхнула. З місця вона не зрушила. От же ж капосна дівка.

– Він став рачки і завив, – повільно сказав Костжевський. – Стояв так, припадаючи до дощок, шия витягнута, голова… теж немовби витягнута, і таким довгим рилом, і задрана вгору, і виє, виє. Але всім, розумієте, було не до того. Здавалося, все добре. Все так і треба. Так, екстаз. Хотів би я ще раз таке пережити? – Костжевський обвів усіх прозорим поглядом холодних порожніх очей. – Так. Хотів би. Ні з чим не зрівнянна насолода. Ні з чим. Жодна жінка. Навіть ти, моя люба. Жодна речовина. Нічого. Ніколи. Андрич вив, і це було солодко. Я бачив, як вони в партері та ложах… як вони зливаються одне з одним в єдине ціле, ви розумієте, адже коли чоловік та жінка, це ж, ну, на мить, це дуже коротко, і ти вже сам, окремий, і вона сама, і тільки непевний спогад про злиття, про блаженство, а тут… екстаз тривав і тривав, Андрич вив, напевно, блискавка в нього вдарила особливо сильно.

– Андрич вас усіх ошукав, – сказав він і теж поворухнув затерплою шиєю: це вейнбаумівське крісло було дуже незручним. – Я думаю, він навмисне так усіх розставив, так усе розпланував, щоб основна сила дісталася йому.

– Можливо, – погодився Костжевський. – Тільки чому ж тоді він так вив?

– Напевно, не розрахував удару. Що було далі?

– Далі я погано пам’ятаю. Що робив? Із ким? Екстаз, так, біль і екстаз, це я пам’ятаю. Як потрапив додому? Вдома мені стало легше. Я дивився на себе у дзеркало. Мацав одяг. Речі. Потім прибігла Валевська. Вона плакала і сміялася водночас. Верещала, це Ковач у всьому винний. І вона його ненавидить. Потім, що вона його кохає. А ненавидить Андрича. Що Андрич це зробив, тому що ревнує її до Ковача. Сміялася, ніяк не могла зупинитись. Я приніс води, вона виплеснула воду мені в обличчя. Прийшов Нахмансон і побачив її. Він нічого не розумів, бідолаха. Він не був на прем’єрі, щось трапилося на залізниці, здається, кондуктор із глузду з’їхав, навмисно не перевів стрілку, і потяг урізався в інший потяг. Я… пішов до Андрича, ну так. Він був дуже збуджений. Я спитав, як він почувається, він сказав: ніколи не почувався так добре. Все як має бути, я знаю про Валевську, знаю про тебе, це реакція, так і має бути, мине трохи часу, і все налагодиться. Ти отримав силу, з якою спершу не зміг впоратися, ось і все. Хіба ти не відчуваєш цей електричний струм, цю легкість? Усе налагодилось. Ми були… легкі та веселі, навіть ця нещасна Корш. Вона раптово почала бавитися передбаченнями, іноді дуже влучними. І навіть погарнішала. Весь світ лежав перед нами, як троянда на долоні. Тільки от Ковач… Я бачив, що між ним і Андричем електрика, але думав, це через Валевську. Їй завжди подобалися пристрасті, а тут вона зовсім знавісніла. Тільки потім я взнав, що Ковач відразу після вистави спалив партитуру. Він одразу зрозумів: щось пішло не так. Але мовчав.