Мария Галина - Автохтони

– Ну ось, – сказав Мардук і пирхнув, як мотоцикл, а мотоцикл тяжко зітхнув, немов він і був Мардук. – Приїхали.

Вітрини банку і салону телефонного зв’язку вже затягнулися броньованими більмами, але кав’ярня на розі світилася, оживлена, втім, лише єдиним сонним персонажем за шинквасом з черствими булочками.

– Так я поїхав? – Мардук сидів, трохи згорбившись, витягнувши довгу ногу в шкіряній штанині та величезному підкованому черевику. Вовк? Вовчиця?

Порожня вулиця, мокре світло ліхтаря, що гопцює бруківкою…

– Чекай. От як це виходить, що весь час одне й те саме?

– Що – одне й те саме? – Мардук трохи підвів брови. Брови в Мардука були темнішими за волосся, чітко окреслені та тонкі.

– Ну ось, у вікні. Дівчина. Потім цей, генделик, або як там вона, пельменна… В якій їдять…

Брови Мардука задерлися ще вище. Під саму бандану.

– А що ще повинні, по-твоєму, робити в пельменній?

– На дівчині чорна сукня, – сказав він, – завжди чорна сукня. І вона завжди повертається ось так…

– Ти що-небудь маєш проти маленької чорної сукні?

– Ні, але…

– І я – нічого. Тоді типу бувай, – сказав Мардук, рухнув міцною ногою, натиснув міцною рукою, пирхнув і укотив.

Він залишився сам, зовсім сам-один на Банківській вулиці.

– Не знаю такого. – Сонний персонаж за стійкою кав’ярні похитав головою.

Як можна не знати Вейнбаума? Але у продуктовому, цілодобовому, з двома прилавками й однією продавчинею, Вейнбаума теж не знали.

– Поплавський заходить, – сумно сказала продавчиня, – але рідко. Такий, із вусами… – Певно, продавчині подобався цей Поплавський. – Йогурт не візьмете? Свіжий.

Він не хотів йогурту, чим ще більше засмутив продавчиню.

– От усі ви так, – сказала вона безнадійно і відвернулася до вікна. У неї були яскраво-червоні сережки і лак на нігтях не у колір помади.

Ніхто не знав ніякого Вейнбаума, немовби Вейнбаум виходив із дому крадькома, у темних окулярах і з приставним носом, а потім, доходячи до рогу, ховав усе це до кишені, діставав із схованки тростину з ручкою у формі вовчої голови і, вже накульгуючи, прямував до трамвая. Тютюновий кіоск? Вейнбаум, здається, не палить. Газетний кіоск? Напевно, Марек просто не знав, де насправді живе Вейнбаум. Або Мареку відмовила пам’ять. Таке буває з дуже старими людьми. Не може бути, щоб такого чудового Вейнбаума ніхто навіть і не помітив.

Він, сунувши руки до кишень, поплентався назад. Мряка сипалася за комір… Він упустив Шпета. Він упустив Вейнбаума. Бідолашний Вейнбаум. На газоні в ртутному світлі ліхтаря клапті снігу розповзалися, відкривши траву, задирливо зелену, як дитячі розбиті коліна. Сонний хлоп за шинквасом кав’ярні знічев’я взяв з таці булочку і заходився її гризти.

Мобіла, витягнена назовні, на холод і темряву, все тріпотіла в долоні, немов спіймана миша. Світло, яке вона при цьому випромінювала, було, мабуть, яскравішим, ніж звичайно.

– Гаразд, востаннє. Банківська, дванадцять. – Урія не розмінювався на вставні речення. – Квартира двадцять один.

– Що?

– Адреса, – терпляче сказав Урія. – Адреса Вейнбаума.

– Звідки ви?

– Мені зателефонував Мардук. Мардук сказав, що відвіз вас на Банківську. На Банківській живе Вейнбаум.

– А ви звідки знаєте, де він живе?

– Зламав базу даних водоканалу, – сказав Урія. – А ви що подумали?

Нудний будинок, не для Вейнбаума. Але ось треба ж…

І парадне було нудним, і сходи були нудними, і на кожному майданчику було четверо дверей, і кожні двері оббиті дерматином. Що може бути нуднішим за оббиті дерматином двері? І за якимись із цих дверей, думав він, втомлено підіймаючись сірими сходинками, лежить нещасний Вейнбаум, безпорадно вивернувши шию, з чорною рваною раною біля горла. Він запізнився. Урія правий, він ідіот.

Але нудні дерматинові двері з нудною табличкою «21» були зачинені. Напевно, страшна безповоротна загибель наздогнала Вейнбаума не тут, а дорогою до «Синьої пляшки». Або до Юзефа.

Він повагався, потім натиснув на дзвоник. За скельцем прозурки було темно… І, за винятком настирливого звука дзвоника, тихо. Потім у прозурці з’явилася цятка світла.

– Хто там? – обережно спитали за дверима.

– Це я, Давиде Залмановичу, відчиніть.

Поквапливе пересування, нерозбірливий шепіт. Жінка? Могла ж у Вейнбаума бути жінка, ну то й що, що старий, а він, дурень, припхався невчасно.

Дзвякнув дверний ланцюжок.

– Нарешті! – радісно сказав Вейнбаум, сплескуючи лапками. – А я вже думав, ви ніколи не прийдете! Уявляєте, я його упіймав!