Мария Галина - Автохтони

– Саламандра, – погодився Урія, – з ними завжди так. Вони дуже гарячі.

– Так, – погодився він втомлено, – саламандра. Авжеж.

– Нам час йти. – Урія байдуже відвернувся від Шпета і попрямував до виходу. – А то їм доведеться протоколювати, що ми тут були. Хочеш не хочеш, а доведеться. Це нікому не потрібно.

У порожньому коридорі лампочка під стелею блимала все в тому ж сверблячому режимі. Мине десять, двадцять, сто років, в’їдуть і помруть нові мешканці, а лампочка так і мерехтітиме в напівтемному передпокої.

На майданчику третього поверху вони розминулися з діловитими людьми у штатському, один із них, зводячи дихання, мимохідь кивнув Урії. Упир із Мардуком стояли зовні по обидва боки вхідних дверей, як два дуже брутальних атланти.

– Цих ми пустили, брате, – сказав Мардук. – Вони ж на службі. Тих не пустили.

Мардук кивнув на контактерів, які тупцювали біля ауді. Вигляд у контактерів був пришиблений. Байкерів завалити набагато важче, ніж меломанів. Майже неможливо.

– Таксист сказав, що ви йому звеліли забрати декого з театру і відвезти на Ставського. Він і поїхав. Ми не стали перешкоджати.

– Дякую, друзі, – кивнув Урія. – Ви все правильно зробили.

Урія підвів обличчя до багрового, опухлого неба, й хмари розступилися, відкривши тоненький, ніжний, як крижинка, серпик молодика. Контактери боязко наблизилися. Вони боялися Мардука та Упиря.

– Дозвольте, – сказав Урія і простягнув долоню.

Вікентій вийняв із кишені бурий згорток, поклав на цю долоню, обережно розгорнув вказівним пальцем іншої руки м’яку тканину. Кришталеве яйце опалово світилось, і було видно, як там, усередині, рухаються тіні. Решта контактерів наблизилися ще на крок. Він теж.

Гостре світло вирвалося назовні з кришталю, двоїлося та множилося, віддзеркалюючись від тріщин і відколків, і було видно, як танцює в його ореолі випадкова, дуже велика сніжинка. Він дивився. Червоні пагорби, лілове небо, крихітне хирляве сонце, білі колонади зовсім близько, білі піраміди на пагорбі, ланцюжок веж, що йшов удалечінь… У пурпуровому небі ширяли кольорові крапки. Пластівці конфеті. Дельтаплани. Птахи. Й один раптом заклав віраж і тепер стрімко наближався… Що він бачив звідти, з висоти? Вежі, кожна увінчана кришталевою лінзою, вежі, що замовкли назавжди, і раптом неочікуване, сліпуче світло, що розгорялося на вістрі однієї з них, світло, вабляче, як вабить метеликів полум’я свічки. Кольорова цятка все зростала й зростала, і ось вона вже не цятка, і нарешті чужі очі подивилися йому в очі.

Він упізнав це трикутне обличчя, крихітний сумний рот, величезні очі, в яких світло грало відразу кількома яскравими гранями. Валевська, але Валевська чужого світу, Валевська, не гнана демонами, Валевська, яка ніжно обіймала цей свій, цей чужий світ із висоти крилатого польоту. Чудова, чудова істота.

Істота посміхнулась. І помахала тонкою чотирипалою рукою. У променях далекого сонця рука трохи просвічувала, немов перламутрова мушля.

– Ну ось, – Урія простягнув згусток кришталевого світла Вікентію, – далі ви самі.

Рука Урії, що тримала кришталеву кулю, теж просвічувала, але не блідим перламутровим, а теплим, рожевим і помаранчевим.

– Тобто… – Вікентій, засліплений, кліпнув.

До рукава пуховика почепилася біла пір’їнка.

– Ну, ви ж хотіли контакту? От і контактуйте.

– А вона… воно, він… відповість?

– Ну ось, відповіло ж. Адже вони теж дуже самотні. Їх насправді залишилося зовсім мало. Зовсім мало.

– А… записи Баволя?

– Навіщо вам його записи? Напишіть свої. Тим більше його записи вам би не стали у нагоді, чесне слово. Він там усе наплутав. Адже він і справді був… трошечки дивним, Баволь. І не дуже освіченим.

– А скажіть, – сором’язливо спитав Вікентій, – це… Марс?

– У певному розумінні Марс.

Було видно, що Вікентій нічого не зрозумів, але перепитувати йому було незручно. Він дивився, як Вікентій, тримаючи кришталеву кулю в урочистих долонях, йде до ауді. Його супутники йшли слідом, напружено витягнувши шиї.

– Ось усі й задоволені, – у світлих очах Урії відбивалися малинові вогні ауді, яка рушила в ніч. – Ну, не всі. Але ці задоволені, а це вже, погодьтеся, немало.

– Це трюк? Тобто… ці істоти. Вони справжні?

– Яка різниця. Вони будуть із ними розмовляти. Будуть спілкуватися. Ніхто з них уже не буде самотнім. Ніколи.

– Уріє, – знов спитав він тихо, – хто ви?

До поліцейської машини приєдналася ще одна, з неї діловито вийшли двоє, тягнучи складені ноші. Чорна пащека парадного прийняла їх і знов зачинилася.