Мария Галина - Автохтони

– Соню, ми ж домовилися. Тільки вдома. Тільки вдома!

Воробкевич схопився пухкими ручками за щоки, немов намагаючись утримати слова, що рвалися.

– Крутився довкола іноземців, знайомив, водив до майстерень… А потім біг у будинок на Рози Люксембург. Художники, вони ж як діти. За ними треба доглядати. Соню, замовкни! – заверещав Воробкевич своїм власним голосом, але таким високим і тонким, немов Воробкевич теж був жінкою. І знову жіночим, але іншим, інтелігентним, добре поставленим: – Усі знали, ти не знав? Знали, але терпіли, адже ти приводив покупців. А міг і кілька рядків у газетці відбити. А потім усе скінчилося. Хто поїхав, хто спився. І став ти нікому не потрібним, мій бідолашний! Тому ти так і схопився за Баволя. Останній шанс. Більше нічого, ніколи. Порожнеча. Мертвий дім. Картини, які не можна продати. Ліжко, з якого одного разу не встанеш. І ніхто не зателефонує, не спитає, де ти, чому так довго не видно? Ніхто. І тіло твоє буде розкладатися там, у мокрій постелі, а міазми трупу шкідливі для живопису. Вони роз’їдають фарби, мій любий. Бідолашний мій любий. Ви знаєте, він навіть подолав це своє вічне боягузтво. Він усе ж таки виставив Баволя. Навіть коли цей сказав – ні, він все одно виставив Баволя.

Мардук і Упир перезирнулися.

– Як ти думаєш, бідолашний мій, чому не прийшов Шпет? – спитав сам себе Воробкевич усе тим же виразним голосом.

– А справді, чому не прийшов Шпет?

Він обернувся. Урія, виявляється, теж був тут, стояв за лівим його плечем, тонка оболонка світла огортала Урію, як інших огортає піт або запах… Говорив Урія тихо, але слова його немовби переміщалися в особливому повітряному шарі, залишеному тільки для Урії і більше ні для кого.

– Я гадав, ви не виходите з дому.

– Я не виходжу з дому, – спокійно сказав Урія. Очі Урії були світлі та блискотючі, немов два люстерка. Крихітні відвідувачі переміщалися в них, як футболісти на екрані телевізора. – Це дивно, – сказав Урія, – ви не вважаєте? Шпет марнославний і не впустив би можливості покрасуватися. – Урія говорив дуже коректно, по-книжному. Так тепер не говорять.

– Ну, він міг, скажімо, поїхати. А ви хіба знаєте Шпета?

Він уявив собі, як худий високий Шпет, зі шкіряним кутастим чемоданчиком у старечій руці, у твідових штанях на підтяжках, і таке інше, таке інше, – поспішає на вокзал, під засклений дах у чавунній хрестовині, й чорний паротяг, і чудові пульманівські вагони, і цей чарівний страшнуватий запах вугілля, металу, пари – такий запах був одного разу в невеликого пітона, майже дитинчати, коли він узяв його до рук і відчув, як під несподівано дуже сухою, жорсткою шкірою виграють тугі м’язи… Немає тут такого вокзалу. Він бачив місцевий вокзал.

Урія так і не зняв свого короткого сірого пальта. І, певна річ, Урію ніхто не зупинив на вході.

– Я знаю Шпета, – сказав Урія. – І мене дуже непокоїть його відсутність. Я гадаю, про це варто потурбуватися. Чи не хочете…

Він зам’явся. Йому, як і хоробрим контактерам, не хотілося полишати теплу та світлу, сповнену ошатними людьми залу. Тим більше халдеї у фраках знов почали розносити бутерброди.

– Тут немає нічого цікавого. І не буде, запевняю вас. Усі чудово знають Воробкевича. Удаватимуть, що нічого не сталося. Спочатку хто-небудь привітає Воробкевича з відкриттям нового імені. Потім Воробкевич буде дякувати. Потім мер скаже промову. Потім дружина мера скаже промову. Ходімо, зараз таксівка під’їде.

– Але Марина…

– Їй подобаються ці картини, – спокійно сказав Урія. – У неї, знаєте, невибагливий смак. Це свято для неї. Справді. Я дуже вдячний вам за Марину. І так, я дозволив собі викликати вашого постійного шофера. Приємна людина. І знаюча.

– Валек? Звідки ви…

Авжеж. Урія ж читає думки. Ні, нісенітниця.

Урія тримався так, немов поспішати було абсолютно нема куди. Куди поспішати істоті, в якої у запасі вічність?

– Ви невірно оцінюєте наше місто, – сказав Урія, – ви розглядаєте його як якийсь, е, анклав. Заповідник добрих старих традицій. І через те припускаєтеся помилок.

– А це не так? – Він прийняв у гардеробника свою куртку, все ще холодну, й у русі напнув її, поквапливо попадаючи в рукави.

– Це не так, – Урія акуратно підняв комір, захищаючись від мокрих батогів вітру. – Його повне ім’я, до речі, Валентин. У нього мама не тямилася від Гуно. Опероманка.

– Скажіть, а тут є щось, окрім опери?

– Авжеж, – сказав Урія, – авжеж. Баволь – це, на жаль, не бозна-що, але тут був непоганий станковий живопис. Так, і гравюри. Літографії. Досі лежать у антикварних крамничках, такими, знаєте, пачками… Люди в спецівках. Монтажники, сталевари. Опори ЛЕП у тайзі. Дуже зворушливо. Майоліка гарна. Останнім часом усі захопилися ресторанною справою. Не дух, але плоть. Теж мистецтво, дуже тонке, хоча більш… гедоністичне.