– Банальне питання, – знуджено сказав Урія, – і невчасне. Ми – пальці однієї руки, стеблини одного підземного кореня. У вашому розумінні я – не особистість. Напевно.
– А як же Марина?
– Марина в курсі. Вона мене кохає. Такого, який є.
– Навіщо я вам?
– Ви – принада. – Урія знизав плечима. – Він ховається. Ви принада.
– Навіщо він вам?
– Він – зло. Загарбник. Король-каліка, який перетворив квітучий сад на неродючі присмеркові землі. Ну, ви ж культурна людина… Читали Проппа там, Ясперса, про дурну нескінченність читали.
– Чому б вам самим… Як я розумію, у вас достатньо можливостей.
– Щоб вилучити виразку, що гризе зсередини, потрібен лікар. Сам хворий безсилий. Ні-ні, ми намагаємося забезпечити вашу безпеку, по змозі, звісно, це ви даремно подумали зараз – от наволоч, підставили мене. Та й самі ви хіба не за тим приїхали?
– Я приїхав, щоб з’ясувати правду.
Діловиті люди, рухаючись трохи боком, винесли з під’їзду на ношах великий чорний мішок, акуратно поклали в розчахнуті задні дверцята фургончика, забралися всередину й укотили. Друга машина, фуркнувши, рушила слідом.
Чийсь погляд свердлив йому потилицю. Він озирнувся. Над дахом шпетівського будинку височів червоноокий гігант, його чорний силует кидав тінь на припухлі багрові хмари.
– Правда? Кому вона потрібна, правда? – сказав Урія. – Потрібна істина.
– Але ж нічого не залишилося, – він похитав головою, – нічого. Навіть знімків. Вони були в телефоні, й він їх знищив.
– Ви ідіот, еге ж? – Урія говорив, зберігаючи доброзичливий вираз обличчя і не підвищуючи голосу. – Нормальна людина зазвичай скидає чогось-таки варту інформацію собі мейлом. Або у дроп-бокс. А ви поводитеся так, ніби потрапили до минулого. Занадто покладаєтеся на матеріальні свідоцтва. На слова очевидців. Даруйте, які очевидці? Звідки? Ви обрали неправильну стратегію. Ви вирішили натуралізуватися. Це помилка. Минуле тягне нас у морок, де ворушаться чудовиська. Майбутнє – це порятунок. Це надія. Це… майбутнє.
– Уріє, дитино світла, – сказав він тихо. – Наше минуле і є наше майбутнє. Тому що ми такі, якими робить нас наше минуле. Всі наші радощі, всі наші дитячі образи, всі некуплені велосипеди, всі стусани та відчай, усе болісне стидне отроцтво… Це як, ну, є такий сюжет, розхожий. Людина згорнула не праворуч, а ліворуч. І все життя шкереберть… Навіщо, ну навіщо він поїхав сюди? Сидів би вдома, порпався у своїх архівах…
– Знаєте, – сказав Урія, ввічливо підвівши трохи світлі брови, – тут я вам не порадник. І не втішник. Це ви своєму психоаналітикові розповідатимете. В будь-якому разі мені час. Далі ви самі, а то буде вже не цікаво. І пам’ятайте про блакитну чашку.
– До чого тут блакитна чашка?
Але Урія, відвернувшись і засунувши руки в кишені свого короткого твідового пальта, неквапом попрямував геть, тим не менше віддаляючись дуже швидко, без видимих зусиль. Так міг би рухатися сонячний промінь. Або місячний.
Мардук відокремився від стіни. Упир ворухнувся, нібито маючи намір піти слідом за ним, але залишився на місці й тільки дмухнув на голі пальці, що стирчали зі шкіряних мітенок. Пальці Упиря були червоні та розчепірені, як жмутик моркви.
– Холодно тут, брате, – сказав Мардук, – та й взагалі.
Зазвичай посередником між світом і вільними райдерами виступав саме Упир. А тут Мардук. Дивно.
– Ну що, чарівні помічники, – він стомлено зітхнув, – на кого працюєте?
– Ти, брате, Проппа начитався і через те нас із кимось сплутав. Це він тобі сказав?
Мардук кивнув русявою бородою у бік Урії. Той був уже дуже далеко, але чомусь було чітко видно, як він лине вулицею, руки в кишенях, комір настовбурчений, і тонкий місяць у прогалині хмар легко лине слідом.
– А ти й повірив? Він же відомий у місті псих. Батько – професор гінекології, вдома приймав. А він розважав клієнток, поки ті сиділи в черзі. Пішов на філософський, недовчився або перевчився. У дурці сидів, звалив із дому, баба одна його утримує. Буфетниця. Він вродливий, сам бачиш. Поїхали, брате, Ну, тобто можна й пішки, звісно, але навіщо, коли є ясочка, вірно?
Ясочка? Для нього мотоцикл Мардука був скоріше самцем, чорним і блискучим самцем, але Мардукові, звісно, видніше.
– Так куди їдемо, брате? Знову на Баволя дивитися? Навіщо? Сир на шпажках вже строщили. І шампанське випили.
– Ні, – сказав він, – не на Баволя.
* * *
Темні двори, темні підворіття, освітлене вікно на першому поверсі, дівчина в чорній вечірній сукні підфарбовує очі біля трюмо; генделик з палаючою малиновою вивіскою, мовчазні чоловіки, стоячи за високими столиками, їдять пельмені.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу