Мария Галина - Автохтони

Єдині стоптані капці були на Вейнбаумі, який нетерпляче пританцьовував на стертому паркеті. Лампочка над головою паскудно дзижчала, тут що, у всіх у них такі лампочки?

– Та ви роздягайтеся, роздягайтеся! – Вейнбаум був бадьорий і без ознак тілесних ушкоджень. Це втішало.

Він стягнув куртку і повісив її поряд із важким вейнбаумським пальтом. Ще на вішаку висіла чиясь шкіряна куртка та чоловіче пальто, але явно не на Вейнбаума.

– Спіймав, сиджу, чатую, і ніхто «дякую» не скаже! – ображено сказав Вейнбаум.

– Це ще невідомо, хто кого спіймав.

Він поворотився.

Так, дуже вродливий. У штатському. Але штатське сидить як парадна форма, так буває з вродливими військовими. Широкі плечі, талія як чарочка. Чудовий кістяк, чудово виліплене обличчя. Блондин. І сірі очі, втім, занадто близько посаджені. У справжній чоловічій вроді повинна бути якась неправильність, але йому, напевно, важкувато дивитися в бінокль. А для військової людини це дуже важливо – дивитися в бінокль.

– Доброго дня, Вацлаве, – сказав він.

– Ну ви й наробили галасу. – Костжевський влаштувався у кріслі, схрестивши довгі ноги в чудових тупоносих англійських черевиках.

– Я й хотів наробити галасу. – Він теж присунув крісло й усівся. Крісло було продавлене так фундаментально, що він провалився всередину і витратив якийсь час, щоб відновити рівновагу. – Але, здається, перестарався.

Кімната у Вейнбаума була велика, але, схоже, всього одна, біля стіни стояла акуратно застелена кушетка. Над нею світлина в рамці; жінка в сукні під горло, в кумедному квадратному капелюшку обіймала двох дівчаток, які старанно витріщалися в об’єктив. Дуже стара світлина.

– Шпета вбили, ви знаєте?

– Не може бути! – Вейнбаум сплеснув руками, витріщив очі. – Не може бути.

Йому здалося, що Вейнбаум переграє.

– Я гадав, вас теж.

– Це ви даремно, юначе. Цілком даремно. Мене не можна вбити. Я вічний.

Виявилося, він усівся в крісло Вейнбаума, і той, проскакавши через кімнату, вмостився на кушетці, позаяк більше не було де. В кухні хтось бряжчав посудом.

– До того ж у мене чудові охоронці. Просто найчудовіші. Я так гадаю, вам уже не треба представляти Вацлава? Наш, знаєте, національний герой…

Костжевський смикнув кремезною шиєю. Вочевидь, комірчик бездоганної сорочки був усе ж таки затісний.

– Я так і зрозумів. Скажіть, Вацлаве, вам зручно дивитися в бінокль?

– Ні, – сухо сказав Костжевський. – У мене міжочний простір п’ятдесят шість. Не можу сполучити оптичні вісі. Але я пристосувався. А що?

– Нічого. Просто так.

– А якщо просто так, то помовчіть, заради бога. Не треба мені тут другого Вейнбаума. – У Костжевського теж був стомлений вигляд. – І взагалі, вам тут абсолютно нема чого робити. Все одно у вас нічого не вийде.

– Чому це?

– Тому що… Адже ви за партитурою приїхали?

– Він зовсім не… – сказав Вейнбаум зі своєї кушетки.

– Ви теж помовчіть, Давиде. Так от, немає ніякої партитури. Ковач її знищив. Спалив.

– Виходить, йому все ж таки вдалося. – Він подивився на свої руки. – Я так і подумав.

– Нічого йому не вдалося.

– Ну як же, не вдалося. Виправте, якщо помиляюся. Ви з Андричем давні знайомці і, напевно, зійшлися на ґрунті захоплення містикою. Тільки він поїхав до Росії і там знався з Богдановим і Аграновим, а ви залишилися тут і почали листуватися з Блаватською. Коли Андрич повернувся, ви відновили знайомство. І напевне договорилися до того, що світ цей недосконалий, а вже людина й поготів, і Божий задум можна трошечки підправити, треба тільки знати – як. І, звісно, обидва вважали себе саме знаючими.

– Я стояв на Соммі, – сказав Костжевський, – я бачив, як йшли танки. Якщо це і є Божий задум…

– Авжеж. Гадаю, особисто вами рухали добрі наміри. А далі хтось із вас, скоріше Андрич, у Нахмансонів познайомився з Ковачем, який у принципі мріяв про те саме. І ви об’єднали зусилля…

– Ковача було легко вмовити, – сказав Костжевський. – Йому здавалося, він може все.

– Решта знали?

– Ні, тільки ми втрьох, Ковач, я та Андрич. Андрич був, так би мовити, душею справи. Саме він запросив цього пихатого дурня Претора, щоб усе виглядало як слід. Репетирував із ним, ставив мізансцени… будував якісь схеми, трикутники, п’ятикутники, радіуси. Але щось пішло не так.

– Напевно, – сказав він, – усе зіпсував текст. Опера – адже це не тільки музика. Не тільки голос. Це чарівна покрова, накинута на реальність, покрова, яку тчуть разом світло, і звук, і слово… Хоча Вітольд зі мною не погодився б.