Мария Галина - Автохтони

– Чому?

– Не знаю. Не хотів нас лякати, напевно. Андрич вмовляв його спробувати ще раз. Можливо, погрожував. Але, схоже, Ковач і сам не знав, де помилка. Намагався вирахувати і не зміг. Врешті-решт він просто зник. Його намагалися шукати, але він як у воду впав. Найбільше засмутився, здається, Нахмансон. Він був до Ковача дуже прихильний. Потім я почав помічати дивні речі. Спершу незначні. Корш знову скособочилася, почала забалакуватися. Щось пророкувала, але як скрізь сон, невиразно. І весь час дивилася в дзеркало, дивилася в дзеркало. Валевська… ну, зрозуміло. Андрич повернувся до своїх дослідів. Від нього смерділо хімікаліями, під нігтями засохла кров. Корш допомагала йому. Здається. Я… мені здавалося, я в порядку. Нам усім здавалося, що ми в порядку. Потім війна. Мене викликали до Варшави і відправили назад з інструкціями. Хтось здав резидентуру, всіх забирали, гуртом, не розбираючи. Я сидів на явочній квартирі та чекав на зв’язкового. Прийшов Андрич. Він сказав, що так, він зв’язковий від центру, це не обговорюється. Але ті накази, які йшли через нього, мені здалися… дивними.

– Так, я знаю цю історію.

– Але ви не знаєте, що він прийшов до мене в льох. До Сакрекерок. Гладенький, у новій формі. Скрипів портупеєю. Привів до себе в кабінет, усадив на стілець. Дав води. Цигарку. Сказав, він домовився, мене випустять. Але я повинен сказати йому, де Ковач. Він давно розшукує Ковача, може, я… Я сказав – гадки не маю, де Ковач. Звідки? Він повірив.

– Ви знали, де Ковач?

– Він сидів у тому самому льосі, – сказав Костжевський. – Його забрали за диверсію на залізниці. Андрич дивився йому в обличчя і не впізнавав. Ковач упізнав Андрича, я бачив, але якщо він мовчав, не став і я. Там усі підвали були забиті. Мокре людське м’ясо. Потім усіх розстріляли. Просто ставили до стінки, відтаскували і ставили наступну партію. А мене випустили, так.

– Потім?

– Потім я робив усе, що належить, – сказав Костжевський. – Я був непоганим командиром. Якийсь час. Потім… одного разу я голився перед дзеркалом і не впізнав своє обличчя. Хто я? Навіщо я тут? Я вийшов і почав усіх питати, хто я. Прибіг порученець. Мене відкликали, звісно.

Лідія стояла за кріслом, поклавши руку Костжевському на плече. І справді каріатида, мовчазна мармурова жінка, яка підпирає чужий дах, що поїхав.

– Андрич відшукав мене вже після війни. Він на той час посідав якусь дрібну посаду, щось стосовно культури. Гадаю, це він виклопотав Валевській особняк. Він уже був дуже дивним. Забалакувався, хихотів. Товкмачив щось про кров. Казав, треба ще спробувати, він недоврахував, треба ще раз. І щоб я знайшов йому Ковача. Терміново. Терміново. Він усе уточнив, він виправив дещо в лібрето, він переробив одну триграму на пентакль, і все буде добре! Хоча й так усе добре, звісно. Просто буде ще краще. Краще? Я хотів його вбити. – Костжевський подивився на свої руки. В нього були гарні чоловічі руки, порослі світлим волоссям. – Він не злякався. Знову засміявся, обличчя… весь час рухалося, ворушилося. Ковач, усе упирається в Ковача, він робить розвідки, в нього, в Андрича, великі зв’язки; він навіть написав книгу про Ковача, біографію, дуже пафосну, про замовклого генія, мало що, раптом хтось відгукнеться. Тут уже розреготався я. Я сказав йому, що Ковач був у нього в руках, що він сам його впустив там, у льосі Сакрекерок, він просто не впізнав його, не впізнав його. Ковача пристрелили у потилицю там же, разом з усіма. Він сказав: не може бути, він живий, він повинен бути живий, нас узагалі не можна вбити, ти не знав? Я сказав, я вже мертвий. І вийшов.

– Вийшли на вулицю і…

– Пішов до Сакрекерок. Навіщо? Там уже знову був монастир, їм повернули. Намагався потрапити до льохів. Вони… ну, зрозуміли, що я не при тямі, й прихистили мене. Я там колов дрова, все таке. Їх не турбувало, що я зовсім не змінююся, вони сприйняли це як… світ, сповнений див, це в його природі. А це таке маленьке диво, зовсім незначне. Потім… вона там підробляла, розмальовувала їм капелу. Ось і все.

– Ти повинен пам’ятати, хто ти, – сказала Лідія низьким голосом, – ти команданте. Ти захисник. Коли настане час повстати, ти повстанеш. Треба чекати та готуватися.

– Я команданте, – погодився Костжевський. – Я чекаю свого часу.

– І ви більше ніколи не бачили Андрича?

– Я більше ніколи не бачив Андрича.

– А все ж таки, як ви тут опинилися, Вацлаве? І ви, Лідіє? І навіщо? Я гадав, Вейнбауму загрожує небезпека. Гадав…

– Я попросив його посидіти зі мною, – сказав Вейнбаум весело. – Нам, старим, іноді буває так самотньо.