Мария Галина - Автохтони

– Ви нас шантажували. – Лідія роздмухнула ніздрі. – Ви… сказали, якщо ми не прийдемо… ви погрожували виставити нас із… із…

– Моя люба, – сказав Вейнбаум приязно, – ну не можна ж сприймати все настільки всерйоз. Я ніколи, ніколи б не завдав шкоди моєму давньому другові.

– Виставити? – перепитав він.

– Я, бачте, власник цієї ресторації. – Вейнбаум нудно пожував губами. – І масонської. І «Синьої пляшки». Мають же бути якісь розваги у бідолашного самотнього старого.

– Совісті у вас немає, – сказав він Вейнбауму.

– Що ви! – радісно скрикнув Вейнбаум. – Яка совість!

– Тож якщо вам потрібна партитура, ви схибили, – сказав Костжевський абсолютно розсудливим голосом. – Партитури немає. Ба навіть більше, якби вона існувала, від неї не було б жодного зиску.

– Хіба ти не зрозумів, Вацеку, – Вейнбаум посовався на кушетці, – йому не потрібна партитура. Він і не знав нічого про партитуру. Він здійняв увесь цей гамір, щоб виманити Андрича. Адже він приїхав убивати Андрича. Вбивати Вертіго.

– Якщо вже в нас ніч зізнань, ваша черга.

Костжевський зручніше вмостився в кріслі й витягнув довгі ноги. Лідія прилаштувалася поряд на підлозі – дзеркало, дивлячись в яке Костжевський залишається собою в межах, відпущених йому замовклою музикою Ковача. Що з ними буде, коли амальгама висохне, піде тріщинами і свіжий сяючий овал змерхне?

– Насправді, – він знизав плечима, – це дуже коротка історія. І проста. Не те що ваша. Була людина, тиха, книжна. Займалася Срібною добою. Маловідомими фігурами. Звісно, мріяла розкопати що-небудь такенне. І ось одного разу до неї поштою надходить посилка. І в цій посилці якийсь рукопис, причому видрукуваний на машинці.

– «Смерть Петронія»?

– Так. «Смерть Петронія». І він списується з кореспондентом. І йому, нашому архівісту, здається, що він щось намацує. Оскільки, розумієте, спочатку в Пітері, а потім у Москві якийсь час подвизався якийсь У. Вертіго, і хоча саме цей У. Вертіго себе нічим особливим не виявив, але був якось пов’язаний з «Бубновим валетом», а рукопис, який наш архівіст отримав, саме й був підписаний цим самим У. Вертіго. Й оскільки рукопис був видрукуваний на машинці, і до того ж відносно нещодавно, то з усього витікало, що знайшлися спадкоємці й ці спадкоємці хочуть зв’язатися… А це означає, там є ще щось, архів, зокрема, листування, зокрема, зі Штайнером, і навіть, здається, з Білим, і начебто ці спадкоємці готові йому уступити й просять не так уже й багато, але якомога швидше. А це початок дев’яностих, і грошей в інституті нашому архівістові вже майже не платять, він намагається вибити якийсь грант, але це справа довга, а спадкоємці кваплять. Так що він збирає все, що є в домі, знімає з книжки та їде… І приїздить сюди, і зупиняється в «Піонері», позаяк грошей на готель у нього, ясна річ, немає. А за кілька днів телефонує додому по міжміському. Матері не було, взяв слухавку я. Він говорив дуже збуджено, я майже нічого й не зрозумів. Щось про нову людину, про музику сфер. Чому про музику, спитав я, до чого тут взагалі музика. Авжеж. «Смерть Петронія». Опера. Постановка. Говорив: почекай, от я приїду, і… Ти випив, спитав я, він взагалі-то не пив практично. Він сказав, ні, й засміявся, дивно… Боже мій, сказав він, цей Вертіго, ти уявляєш! Я говорив із ним, він тримає в долонях таємницю… Чому ви сіли до того трамвая, Вейнбауме?

– Випадково, – сказав Вейнбаум і потер долонькою об долоньку. – Цілком випадково.

– Я здогадуюся, що було потім, – сказав Костжевський. – Він більше не телефонував. Він узагалі не повернувся.

– Так. Мати додзвонилася сюди, в поліцію, вони кажуть: приїздіть, подавайте заяву. А як, куди? В нас ані копійчини, він вигріб усе. Всі наші знайомі… ну, такі ж злиденні. Ну, вона, чесно кажучи… не дуже засмутилася, між ними була незлагода останнім часом. Із «Піонера» зателефонували. Речі залишилися, вам надіслати? Що надіслати: дві сорочки та капці?

– Рукопис він, звісно, вивіз тоді із собою? І конверт, в якому його надіслали? Зі зворотною адресою?

– Так. А потім надійшов лист. Судячи зі штемпеля, він відправив його того самого дня, як зник. Просто довго йшов, пошта тоді, ну, теж. Абияк. Дивний лист, сумбурний, знову про музику сфер і нову людину, про Грааль, я взагалі нічого не зрозумів. Мати тягала листа до міліції, до райвідділку, потім вони, здається, переслали його сюди із запитом, словом, він зник. Восени це було, а в квітні телефонують. Ви можете приїхати на упізнання? Але, розумієте, ми вам не радимо. Там мало що залишилося. Знайшли у посадці. «Підсніжники», вони їх називають. До речі, яка в нього група крові? Що значить, не пам’ятаєте? І так далі. Врешті-решт його визнали загиблим, є якесь правило.