Мария Галина - Автохтони

– Останнє питання. – Він рушив за Вейнбаумом, який йшов неочікувано жваво, немовби в його тростину був вбудований портативний антигравітатор. – Чому Валевська дала мені ляпаса?

– А вона дала ляпаса? – в свою чергу спитав Вейнбаум, демонструючи схвальну непоінформованість. – Коли встигла?

– На вернісажі. Вона спеціально прийшла на цей бісів вернісаж, щоб дати мені по пиці. Виключно для цього.

– Напевно, ви її образили. – Вейнбаум сперся тростиною на сходовому майданчику, щоб звести дух. – Вона дуже вразлива, наша Яніна.

– Я зовсім не хотів її ображати. Я надіслав їй квіти. Точнісінько як на портреті.

– А, це який у масонський ресторації? Букет її бабці? Думали, вона впізнає букет, а отже, вона і є Магдалена. Той самий букет, треба ж! З пасифлорою, вітексом і примулою вечірньою! Тоді чого ж ви дивуєтеся, що вона дала вам по пиці?

– Не розумію. Це ніби як мова квітів. У театрі було прийнято… Я спеціально запитував у Шпета.

– А, у бідолашного Шпета! У вас якийсь дивний дар знаходити дилетантів. Утім, що дивного, адже ви й самі дилетант. І що ж вам сказав бідолашний Шпет?

У простінку за плечем Вейнбаума прозирав схематично, але переконливо зображений чоловічий статевий орган. Гопники непереможні.

– Шпет сказав, що це зізнання в пристрасному коханні.

– Яке там кохання! Аптеку на Ринковій бачили? Де всілякі прибамбаси? Я там працював, ще до війни. Ну так, примула вечірня Oenothera biennis , вітекс священний Vitex agnus castus і пасифлора Passiflora incarnata . Міома, поліменорея і таке інше. Одне слово, жіночі хвороби.

– Що?

– Ну звісно. Не дивно, що наша Яніна так збісилася. Вона вирішила, що ви натякаєте на її, гм… функціональні порушення.

– Це був жарт Андрича. Злий. – Костжевський, який стояв декількома сходинками нижче, підвів до нього вузьке своє обличчя з близько посадженими очима. – Замовити Баволю портрет, Баволь бідував тоді, жодного клієнта, й обов’язково з цими квітами, й урочисто презентувати з якогось приводу. Я пам’ятаю, він висів якийсь час у них у вітальні, але потім прийшов брат Нахмансона, а він був обізнаний щодо медицини, і сказав, у чому там справа. Вона відтягла його на горище і більше не діставала. Андрич був майстром на такі жарти. Ходімо, Давиде, я втомився.

– Стривайте! – Він перегнувся через поруччя, квапливо кинувши у вузьке обличчя Костжевського: – Я ще хотів спитати.

– Ну? – байдуже відізвався Костжевський.

– Блаватська. Адже ви були знайомі з Блаватською! Вона справді була медіумом і таке інше?

– Який там медіум? Гладка пафосна дурепа. Самозванка. Стара істерична квочка, – із задоволенням вимовив Костжевський, смикнув щокою і рушив униз сходами.

Він йшов за ними, дивлячись у їхні спини, надійну – Лідії, військову – Костжевського, похилу – Вейнбаума. Спина інколи може сказати про людину більше за обличчя. Двері в парадній розчахнулися, зачинилися, розчахнулися, зачинилися, розчахнулися. Таксівка стояла біля самого ґанку, і голомоза голова Валека тьмяно полискувала під ліхтарем, немов більярдна куля. Чому Валек, звідки Валек, що, в місті немає інших таксівок?

– Ні-ні, – сказав він у відповідь на жест-запрошення Вейнбаума, який, крекчучи, сідав на переднє сидіння. – Я пішки.

Він стояв під стіною будинку на Банківській, дванадцять, і ловив обличчям дрібний сніг.

Це було приємно.

Вони вийшли з кутової тіні, акуратні, в сірих своїх пальтах, які зараз здавалися чорними, й обережно наблизилися до нього. Можливо, думали, що він уже надлюдина?

– Навіщо ви так? – докірливо сказав Шукач.

У Шукача було розбито ніс, у другого меломана – синець на вилиці. Контактери їм добряче надавали.

– Нацькували на нас цих… Хто вони?

– Конкуруюча фірма, – сказав він. – Німфа, туди її в гойдалку. Насправді просто непорозуміння сталося. Вибачте.

– Партитура? – Шукач улесливо зазирнув йому в очі. – Ви знайшли партитуру?

У Шукача був вигляд людини, яка геть нездатна образити, тихі вбивці іноді на перший погляд здаються геть нездатними образити. Але, звісно, Шукач не міг випускати з уваги, що десь поблизу вештаються контактери.

– Немає ніякої партитури, – сказав він. – Ковач її спалив. Там усе пішло шкереберть, і він її спалив. Так що не ятріть себе. Скінчилося все. Все скінчилося. Є тільки блазні та психи. І ніякої партитури.

Усе місто напхане психами. Вейнбаум теж псих. А шкода.

– Так що ж, – Шукач приголомшено похитав головою, – усе даремно? Від батька до сина… роки, роки… десятиліття! Навіщо ж усе тоді. Я б краще…