Мария Галина - Автохтони

– Так завжди буває, – сказав він, – мономанія не винагороджується. Бо в якийсь момент усе закінчується, і руки в тебе порожні.

– Не вірю, – сказав Шукач.

Він сказав:

– Теж мені, Станіславський. Я втомився. Я, знаєте, хочу спати. І ви теж йдіть спати. Спатоньки.

– Але ж ми відпрацьовуємо вашу версію. Вертіго… Адже він, схоже, досі живий! Якщо його спитати як слід…

Вейнбаум, хитрун Вейнбаум! Це він, дряпаючи зсередини шкаралупу своєї самотності, свого безнадійного віку, зліпив з існуючого матеріалу цей розкішний розіграш.

– Авжеж! – сказав він. – У жодному разі не можна впадати у відчай. Ексцельсіор! Боротися й шукати, знайти та не здаватися. Головне, пам’ятайте: срібло й осика, срібло й осика. Не проводжайте мене, я сам піду.

Руки у кишенях, він чимчикував Банківською, потім Обсерваторною, потім Бузковою. Клуб пари вирвався з вуст і уплив у темряву, немовби він видихнув свою сумну напівпрозору душу. Червоноокий гігант височів над дахами, маківка топилася в тумані. Як же він злякався того зимового вечора! Уторована снігова стежинка була покреслена синіми та рожево-жовтими смугами, ліхтарі сяяли яскраво, не те що зараз, і він їхав на санчатах, закутаний і незграбний у щільному своєму коконі, й мороз щипав за ніс та щоки, і батько біг попереду, тягнучі веселі санчата, і він бачив батьківську чорну спину та мигтючі спалахи світла в кучугурах, і раптом ліхтарі скінчилися, і сніг згас, і його сильно трусонуло на льодистій вибоїні, і він, закинувши голову на тужаво обмотаній шарфом негнучкій шиї, побачив страшне чорне небо, й величезні колькі зірки, і нижче, понад чорними вирізними деревами з товстими сніговими обводами, два страхітливих нерухомих червоних ока. Хтось дуже великий дивився на нього згори, і від жаху та безпорадності він заплакав, він не міг нічого вимовити і тільки показував рукою у мокрій колючій рукавичці на резинці – там, там! І батько зупинив свій біг і повернувся, і сів навпочіпки, й обійняв його, плачучого. Ну що ти, що ти! Це ж просто телевежа. Телевежа! Ти ж любиш дивитися телевізор, правда? І він припинив плакати і повторив, ще пхикаючи та гарячково втягуючи повітря, – телевишня? Так, так, розсміявся тато, саме так, телевишня, ці вогники запалюються на ній увечері та горять усю ніч, щоб літаки бачили, куди летіти. Щоб літакам не було страшно, щоб нам не було страшно. Коли жевріють вогники, адже не так страшно, правда? І він витер мокрою рукавичкою мокрого носа і кивнув.

Він чимчикував повз генделик, де мовчазні чоловіки за пластиковими столиками суворо їли пельмені, повз вікно, в якому зачісувалася дівчина в маленькій чорній сукні, повз темну пащу підворіття, повз «Синю пляшку» та ресторацію Юзефа, і вулиці були порожні, й пані Агата, напевно, вже спала у своєму вузькому ліжку, і собачка спав у неї в ногах, і лапки посіпувалися уві сні…

За спиною було чутно цокіт копит. Усе ближче, ближче. З туману виплив білий кінь, плюмажик над вухами втомлено погойдується, сонний візник у фантазійному камзолі схилив голову на груди.

– Не підвезете?

Кінь сіпнувся храпом, плюмажик загойдався жвавіше, і візник здригнувся й прокинувся.

– Дивлячись куди, – флегматично відказав візник.

Він назвав вулицю, і візник так само флегматично кивнув.

Сідало було плюшевим, потертим, у світлі раптового ліхтаря полискувало помаранчем, напевно, колись було червоним, але вицвіло… У візника з вух тягнулися дроти плеєра.

Що зараз робить Урія? Дивиться на своїх маленьких футболістів? Обіймає Марину? Де зараз вільні райдери? Який розсікають морок? Усі вони, всі кинули його, й Урія, і Вейнбаум, і Мардук з Упирем, і він залишився сам, безпорадний, спутаний золотавими нитками чужої вигадки. Від коня пахло гноєм, і прілою соломою, і кінським потом, і від візника перегаром, і людським потом, і жуйкою «Орбіт», і, коли він зіскочив з підніжки, він почув тиху музику, що ворушилася в коробці плеєра… Візник слухав «Чарівну флейту».

Веронічки не було. За конторкою сонний юнак присьорбував каву з величезного блакитного кухля з намальованим на боці опухлим зайцем.

– Доплачувати будете? – спитав сонний юнак, не підводячи голови. – У вас термін спливає.

– Ні, я завтра їду.

– Шкода, – невпевнено сказав юнак. Він читав «Соціологію політики» Бурдьє.

– Та ні, – сказав він, – не шкода. У вас поїсти нема чого?

– Контіки лише.

– Що?

– Ну, контіки. Печиво таке. Кругле.

Юнак недбало кинув на конторку почату пачку. Він узяв печивце, потім подумав і взяв усю пачку. Чому контіки? Від «Кон-Тікі», чи що?