Мария Галина - Автохтони

– Я приїхав убити Вертіго.

Блимала спіраль в електрокаміні, й лампочка над головою теж дрібно-дрібно блимала. Немов крихітні істоти, які живуть у її замкненій бульбашці, марно намагалися передати навколишньому світові якесь дуже важливе послання. Рецепт загального щастя, наприклад.

– Ти що, повірив у всю цю херню? У безсмертних творців історії? Ну звісно, ти завжди був довірливим дурнем, пам’ятаю, як побіг до якоїсь баби на вулиці. Вона була з парасолькою, і ти вирішив, що це Мері Поппінс.

– Це й була Мері Поппінс. Я і потім її бачив.

Його співрозмовник знизав плечима.

– Що ти, власне, від мене хочеш?

– Вбити Вертіго, – повторив він тихо і подивився на свої руки.

Ах так скажу я тет-а-тет бо я ж то знаю де секрет секрет секрет хіба хіба секрету жодного нема деталь ти зайва та дурна що й викинути не шкода.

– Дуже зворушливо. Ах, який пафос! Прямо «Зоряні війни». Люку, я твій батько! Ну, давай, спробуй, у мене, щоправда, травматик, мені за штатом належить, але ж ти безстрашний маленький сучий син. Ти більше не боїшся телевеж!

За спиною пролунав шурхіт, немовби пробігла миша. Він обернувся – вона стояла біля дверей, маленька, скособочена, із сірим обличчям, що сіпалося, у сірому форменому халаті, водянисті безбарвні очі перебігали з одного обличчя на інше, в них була тривога і тиха покірливість, і йому стало соромно.

– Ти чого встала, дурна, нічого він мені не зробить. Йди, йди звідси. І це… саламандрі вугіллячка підкинь.

Вона так само тихо вийшла, йдучи скуто та напружено, немов світ довкола був скляним і необережний рух міг би його розтрощити.

– Потвора, але несперечлива, – сказав його співрозмовник. – І матуся залишила їй квартиру. Він служив у якомусь управлінні, дали трикімнатну. А навіщо їй одній трикімнатна?

І все ж я знаю в чим секрет і вам скажу я тет-а-тет секрет секрет хіба хіба секрету жодного нема.

Він підвівся з рипучого стільця, тут погано пахло, немитим старим тілом, вогкими ганчірками, шкарпетками, спитим чаєм, убогі запахи вбогого втомленого життя… Саламандрі? Напевно, якийсь їхній інтимний жарт, тільки для двох.

– Гаразд, – сказав він втомлено. – Я й справді піду.

Йому ніхто не відповів.

Ранкове місто розкривалося, немов устриця, показуючи перламутровий спід. Перший трамвай проїхав, дзеленькаючи і світячись зсередини; діловиті люди в комбінезонах розставляли позаду Ратуші ятки та відра, виносили з фургончиків оберемки квітів. Забрьохана маршрутівка виштовхувала втомлених пасажирів у такій кількості, наче вона була чарівною шафою фокусника. Він пошукав поглядом Марину, але вона, напевно, приїхала ще раніше. Струшуючи плюмажиком, процокав білий кінь, ще бадьорий, із хвацько підведеною головою.

Він йшов повз безводний фонтан, на окрайці якого мокрими грудочками спали голуби, повз статую Нептуна і статую Марка Євангеліста, повз аптеку номер один, де на вітрині біліли старі порцелянові каганці та ступки для розтирання трав, що давно вже розсипалися на порох…

Треба до «Криниці». Він завжди у цей час снідає в «Криниці». І він сяде за свого столика, і буде фургончик, і дощ, і жінка з парасолькою, яка роздивляється своє віддзеркалення у вітрині. Марина наллє йому кави і крапне туди бальзаму й знову влаштується за прилавком читати свій одноразовий любовний роман.

Але за його столиком біля вікна прилаштувався інший – самотній клієнт, явно приїжджий, оскільки в нього не було парасольки, але був товстий потертий портфель. І Марини за стійкою не було, була інша жінка, молода й руда, з яскравими червоними губами, підправленими контурним олівцем, і кельтським татуюванням на зап’ястку.

– Як завжди, – неуважно сказав він, дивлячись, як вона кладе лопаточкою на тарілку запіканку і щедро поливає її вершками. – Дякую. А де Марина?

– А цього тижня в неї вечірня зміна, – сказала руда.

Він взяв тацю з тарілкою і філіжанкою паруючої кави, і відніс у глибину зали. Звідси не було видно ані вантажівки з рекламним кузовом, ані вітрини сувенірної крамнички навпроти, а було видно краєчок даху далекого будинку з білою літаючою тарілкою, що поквапно присіла на карниз. Потемнішало, вдарив дощ, уже без снігу, сильний і лютий, і даху не стало, немов світ за шибкою хтось швидко стирав ганчіркою, щоб інсталювати більш просунуту версію.

Запіканка була смачною, власне, жодної різниці, хто накладає запіканку на тарілку, а кухар у них, вочевидь, той самий. Він доїв і підвівся, залишивши тацю на столику. Відрядник біля вікна тицяв пальцем у ноут. Добротні шкіряні черевики потемнішали на ріжках і довкола підошви.