Мария Галина - Автохтони

Дівчина, повита хмелем, запропонувала йому пива в пластиковому стаканчику, і він випив його, а потім ще один стаканчик, хоча горло тут же почало дерти.

Жебрак на розі прилагоджував до грамофона величезну трубу, повертаючи її розверсту пащу у бік тих, хто гуляв. Зараз було видно, що пальто в жебрака колись було зеленим. І що застібка на жіночий бік. Він підійшов ближче.

Жебрак ворушив опухлим млявим обличчям.

Він дістав із кишені дріб’язок і з дзенькотом зсипав його у розкритий ящик з-під патефона. Жебрак підвів голову.

– Хто співає? – спитав він і присів поряд. – Кармен, я маю на увазі.

– Стара Валевська, – сказав жебрак.

Він витяг із кишені пачку і простягнув жебракові цигарку. Якийсь час вони мовчки палили, сидячи навпочіпки. Він подумав, що після безсонної ночі, в куртці із зашитою проріхою і несвіжій сорочці він і сам на стороннє око виглядає точнісінько таким жебраком, хіба що не остаточно зубожілим.

– Ковач знаєте, де помилився? – сказав він, щиглем збиваючи попіл із цигарки. – Порахував дев’ять планет, а Плутон, виявляється, не планета, так, планетоїд. А планетоїди не слід брати до уваги.

– Плутон реабілітували. – Жебрак дивився перед собою і випускав хмаринки диму, як паровозик. – Знову став планетою. Ніяк не можуть визначитися. Так що дев’ять планет. Усе вірно. Але я не знаю, чи треба враховувати пояс астероїдів. Там узагалі засада з цими сферами. Як рахувати? Геоцентрична система? Геліоцентрична? Але сонце – це просто жовтий карлик на краю галактики. Тоді що? У всесвіту немає центра.

– Так, – сказав він, – це пастка, Ладиславе, пастка богів. Вони люблять такі пастки. Такі жарти.

– Ти мене з кимось плутаєш, чуваче, – сказав жебрак. – Ніякий я не Ладислав.

– Перепрошую, – сказав він. – Помилився. До речі, не ви мені телефонували до хостелу? Порозмовляти про музику?

– Звідки? – мляво спитав жебрак. – З цього грамофона?

– І вірно. Ось, цигарки візьміть. І гроші, я б і більше дав, але більше нема. Я тільки на зворотний квиток залишив, ну й поїсти в дорогу.

Він підвівся і пішов далі, розминаючи затерплі ноги. І як цей жебрак не втомлюється весь час сидіти навпочіпки? Він йшов, запхавши руки в кишені, огинаючи перехожих, суціль приїжджих, бо був будній день, а у будній день відрізнити приїжджого від місцевого дуже, дуже просто. Він йшов і думав, як це добре, що в нього майже немає речей. Легко йти. Взагалі легко.

Навіть коли померли всі паротяги, запах залишився. Циндри, паленого вугілля, диму. Сухий, жорсткий, зміїний запах.

У привокзальному буфеті він купив пиріжок із м’ясом, із тих, що наполегливо не рекомендував Вейнбаум. Пиріжок виявився неочікувано смачним. Ще він узяв сто грамів, бо спирт вбиває мікробів. У приміщенні вокзалу було повно-повнісінько циган, із мішками, із дітьми, які босоніж чалапали холодною підлогою. Циганка у кількох спідницях, з-під яких виглядали тренувальні штани, розташувавшись на просілому мішку, годувала груддю дитину. Ще був старий із козою, і жінка з кошиком, накритим пуховою хусткою. У кошику щось ворушилося, він не зрозумів, що. Циганам плювати на гарно обставлені виходи. Їм взагалі плювати на чужинців. Тому її ніхто й не помітив. Хоча виглядала вона навіть дуже мило в цій своїй чорній короткій хутрянці, на дуже високих підборах, що додавали до її маленького зросту ще декілька щедрих сантиметрів. Довкола була штовханина, циганські діти кричали, коза мекала, і він, щоб зручніше було розмовляти, взяв її маленьку холодну руку і відвів за кіоск із товарами першої необхідності, й вони стали там, поряд із зубними щітками і кульковими дезодорантами, що було, чесно кажучи, не так романтично, як їй, напевно, хотілося б.

Вона мовчала, тільки голе біле горло тремтіло, немов вона тільки-но завершила співати. Даремно вона ходить без шарфа, ще застудиться, але ж співачкам не можна. Хоча вона, напевно, перед тим як увійти сюди, зняла шарф для краси та форсу.

Пасифлора. Вітекс священний.

– Ти навіщо прийшла? – вийшло нечемно. Шкода. Він не хотів нечемно.

Попри височезні підбори, вона здавалася дуже маленькою та беззахисною. Налякана дитина у маминих туфлях. А він великий та сильний, зараз він зробить крок до неї, і обійме її, і підхопить її на руки, й увезе далеко-далеко. Бажано, в СВ. І вони житимуть довго та щасливо, а потім навіки застигнуть у пурпуровому сердечку на тлі гарного стімпанківського паротяга, і Марина за стійкою відкриє паперову обкладинку й перегорне першу сторінку.