Мария Галина - Автохтони

Дзвоник біля службового ходу було вдавлено у гніздо, напевно, на нього занадто часто тиснули. Йому довелося сильно тиснути червоним холодним пальцем, і дзвоник теж був холодний і червоний… Смішно. Він стояв і слухав човгання кроків паркетом, потім тихий металевий звук засувів.

– Я можу пройти?

– Можеш. – Темний силует трохи похитувався на тлі освітленої каптерки. – Ноги витри.

Він витер ноги.

Зі старого електрочайника стирчить латаний дріт, газета на столі, вся у зморщених кільцях від мокрого підсклянника, ліжко, вкрите старою фланелевою ковдрою. Плюс швабра з мокрою ганчіркою, що розпласталася на підлозі, немов битий кажан. Ще тут був старий електричний обігрівач, із відкритою спіраллю, забраною у сітчастий короб. Їх взагалі за технікою безпеки можна?

– Он туди можеш сісти.

Він сів на продавлений стілець, попередньо присунувши його ближче до обігрівача, бо в нього змерзли ноги.

– Вертіго, – сказав він. – «Смерть Петронія». Загадкова історія, вірно?

Його співрозмовник невизначено гмикнув.

– У мене є одна версія. Можу викласти, якщо цікаво.

– Давай.

Спіраль електрообігрівача тихенько гула, у нього зачесалася шия.

– Дуже, як би це сказати, повчальна. Вертіго був бездарний. Він так прекрасно все влаштував, з цією оперою, з цим розміщенням фігурантів, із цим дійством, і сам же все зіпсував, бо написане ним лібрето погано вплинуло на тонкі вібрації. Усі адепти нового життя, як правило, бездарні, інакше навіщо їм жадати цього нового життя? А талант така штука, якщо його немає, ніякі гармонії не допоможуть. І він продовжував щось там пописувати і продавався то одним, то іншим, позаяк люди – це усього лише інструмент, яка різниця… Але, як усі тирани та графомани, він жадав любові та визнання, ось у чому біда. І дізнавшись, що хтось там всерйоз займається його творчістю, а вони всі люблять говорити про себе – моя творчість, він не витримує і відправляє рукопис поштою, і списується з цим бідолашним книжковим хробаком, і викликає його до себе, і відкриває йому свою зболену душу… Ну, а потім спохоплюється, звісно. Й вбиває бідолаху, щоб остаточно затерти сліди. Непогана версія, еге ж?

– Можливо.

– Тільки вона, звісно, цілковите фуфло. А хто насправді надіслав рукопис?

– Донька Корш. Сама Корш була вже вітхою бабусею з еротичною манією, їй здавалося, всі в неї закохані. Але архів зберегла. Й доньку виховала у шанобливості до таточка. Так що донька, вже сама старенька, передрукувала рукопис і тримала його під рукою на випадок, якщо хтось зацікавиться. І вони, як дві маніячки, стежили за всіма публікаціями, академічні журнали передплачували. Тож коли їм зустрілася стаття, де була згадка, вони дуже запалилися. Спитали адресу автора в редакції, і…

– А сам Вертіго?

– Помер у сімдесят першому. Йому було вже під вісімдесят тоді. А ти он який вимахав. А був тюхтієм. Товстим, незграбним. Усе губив.

– Але чому?

У немите, забране ґратами вікно м’яко, немов рій метеликів, бився сніг. Пожовтіла газета була розгорнута на сторінці анекдотів. And I’m turning To the horoscope And looking For the funnies.

– Чому? – Його співрозмовник, крекчучи, вмостився в обдертому кріслі з пласкими ручками та рахітичними ніжками. – Та просто так, ось чому. Час уже на вокзал їхати, я заскочив по дорозі до кав’ярні, чарку вихилив, ще оду, ну, наостанок, і раптом у голову як стукне. Що, знову все спочатку? Архіви ці запилюжені, бруд, гамір, метро-робота-дім, метро-робота-дім. Грошей ні хріна все одно немає, баба гризе, стерво, істеричка, я гадаю, такою й залишилася, ти от наче виправився, дивлюся, а був плаксивий, ніжний, трохи щось не по-твоєму, заходився в істериці… Боявся усього, пам’ятаю, вогнів на телевежі злякався, це треба ж! Ах, як же ж ви обидва мене дістали! Все мене дістало, Боже ж мій, але ж можна щезнути нишком, просто щезнути, і все… Напустити туману, натякнути, так невиразно, мовляв, я наблизився до страшної таємниці, а далі ви вже самі міркуйте, що зі мною сталося. Рано чи пізно знайдеться підхожий труп, трупи завжди знаходяться, паспорт я розірвав і в унітаз спустив, а потім Нінка допомогла на роботу влаштуватися, вона тут прибиральницею, і засвідчила, що я є її двоюрідний брат, який утік із гарячої точки. Так що у мене тепер нове прізвище, і ксива нова, ніхто не підкопається. А як ти здогадався?

– Можна написати листа в збентеженому стані духа. Навіть відправити його. Але в таких листів не буває чернеток.

– А ти чого припхався? Мене шукати?