Мария Галина - Автохтони

– А далі все пішло шкереберть, – приязно сказав Вейнбаум. – Звичайна справа. Скільки вам було років?

– Тринадцять.

– Проблемний вік. І, певна річ, ніякої бар-міцви.

– До чого тут бар-міцва, – сказав він із відразою. – Я взагалі не єврей!

– Авжеж-авжеж, – погодився Вейнбаум, – хіба можна бути євреєм із таким прізвищем.

– Вейнбауме, йдіть до біса. Але ви маєте рацію, авжеж. Усе пішло шкереберть, і проблемний вік. З’явився вітчим. Здоровезний такий.

Пальці спробували самі собою зібгатися в кулаки, і він подумки сказав їм «ні».

– Ні, нічого такого. Просто нудьгар. Що він мене годує й одягає-взуває і взагалі, треба бути чітким пацаном, а я сиджу, читаю книжки. Від батька залишилося багато книжок, добрих, першовидань, з автографами. Він їх усі потім поцупив до букіністичного. Що він у моєму віці… Ну й так далі. Який там інститут! Призвали. Далі зрозуміло. Додому не повернувся. Одружився, розлучився. Винаймав якусь хату. Купив тачку. Бомбив. Кришував. Усе як у людей. Одного разу прокинувся. З похмілля. Знаєте, як буває, все паскудно, зовні паскудно, всередині паскудно, руки на себе накласти хочеться. Подумав, це все через нього, через Вертіго. Якби не він… ну перебулися б, потім пішли б гранти, тоді капіталісти раптом почали давати бабки, з доброго дива, я б вступив до інституту. Бувають такі розвилки, знаєте, фантасти їх люблять. І кіношники. Мовляв, увійшов не до тих дверей, і все пішло шкереберть. Але ж не я увійшов, мене заштовхнули. Силоміць. Не знаю, хто, але він є. Я можу його відшукати. Або його близьких. Зробити з ними те, що вони зробили зі мною. Я… не дуже нудно?

– Нічого-нічого, – чемно сказав Костжевський.

– Та ви ж, мій любий, справжній граф Монте-Крісто! Грізний, загадковий, мовчазний месник-інкогніто! – підбадьорливо вигукнув Вейнбаум і знову посовався на кушетці.

Напевно, Вейнбауму незручно було там сидіти, треба було звільнити йому крісло… Тим більше Вейнбаум там уже таку яму продавив, у цьому кріслі.

– Та годі вам. Я наближаюся до завершення. Музика сфер… Пішов до букіністичного, накупив книжечок, навіть трапилася одна батьківська, я впізнав її. Там я голу бабу намалював, на розвороті. Ух, він мені тоді врізав, вперше в житті, здається. Записався до бібліотеки. Срібна доба? О’кей, підняв літературу щодо Срібної доби. Спершу всілякі мемуари. Які ж вони були паскудники! Паскудники та позери. Зробіть нам гарно, блін. Стисла руки під темним серпанком… Я послав тобі чорну троянду у чарі… Гаразд. Підняв спеціальну. Праць багато було, всі відзначилися. Але Вертіго? Ані чутки, ані звістки. Мати викинула всі батьківські папери, коли переїжджали. Лише ця «Смерть Петронія», вірніше, тільки назва, більш нічого. Опера. Отже, треба підкуватися в музиці. Знов до бібліотеки. Почав ходити на концерти. До опери. Я немовби ставав тим, ким би став, якби… тільки це все маска, розумієте? Одна справа – ти мистецтвознавець і статейки пописуєш, інша – якщо тримаєш точку і продавчиню трахаєш у підсобці, а потім одягаєш піджак і йдеш слухати «Дітей Розенталя». Лайно, до речі, ці «Діти Розенталя». І зовсім уже зневірився, а тут ці мемуари Претора. Я за пошуком час від часу Вертіго пробивав, але марно, всілякі дурниці виплигують у величезних кількостях. Але так, ось Вертіго, ось «Смерть Петронія». І якийсь душок звідти тягне, тхнявий якийсь… Ось, власне, і все. Зібрався і поїхав.

– Ви все ще хочете вбити його? – з цікавістю спитав Костжевський.

– А це можливо?

– Гадки не маю. Напевно, можливо. Є традиція, врешті-решт.

– Яка ще традиція? Осиковий кілок? Срібні кулі? До речі, Марек справді стріляв срібними кулями? Тоді, у війну?

– Може, й стріляв, – неохоче сказав Вейнбаум. – Він узагалі забагато стріляв.

– Сподівався, що рано чи пізно підстрелить Андрича?

Вейнбаум роздивлявся свої нігті. Костжевський теж мовчав, часто кліпаючи, немовби від яскравого світла, хоча ніякого яскравого світла в кімнаті не було. Нахилився до Лідії, яка закинула до нього обличчя, подивився в її суворі очі.

– Я втомився, – сказав Костжевський тихо. – Я хочу додому.

– Ти Вацлав Костжевський, – сказала Лідія, – ти не маєш права втомлюватися, батьківщина розраховує на тебе. Ми всі розраховуємо на тебе. Але ти правий, нам треба повернутися. Товариші чекають на інструкції.

– Я – Вацлав Костжевський, – сказав Костжевський і розправив плечі. – Батьківщина на мене розраховує.

Костжевський підвівся з крісла та попрямував з кімнати, і Лідія, переступаючи кремезними ногами, пішла за ним.