Мария Галина - Автохтони

– А хто це?

– Не важливо. Важливо те, що лібрето він не витягнув. До речі, чому все було зіграно на прем’єрі? Чому не на прогоні?

– Потрібна була повна зала. Для почуттєвого резонансу. Претора не зачепило, він на той час уже був глухий, як тетерук, він не почув би навіть труби Страшного суду. Він так, здається, і не зрозумів, що сталося. Музикантів в оркестровій ямі теж не зачепило. Ну, майже не зачепило. Публіка… ви знаєте, що сталося з публікою, але це теж так, краєм. Ударило в Ковача – він диригував на кафедрі. Ну і в нас, у всіх. У тих, хто співав на сцені. Це було… – Костжевський затнувся. На кухні теж стало тихо. Дуже тихо. – Всі ми тоді бавилися. Кокаїн, морфін. Валевська більше за всіх, мабуть. Вона, власне… бідолаха Нахмансон! Так, і от, запевняю вас, це абсолютно, абсолютно не те. Це немовби… Удар блискавки. Електричний розряд. Дивне відчуття. Дуже боляче. Дуже. І раптом усе стає… Напевно, так почувається муха, потрапивши в мед. Він усюди. І так солодко. І нема чим дихати. І тут же холод. Ні, не можу. І ти розумієш усе. Абсолютно все. І ти поглинаєш усе. Стаєш усім. Ти Валевська. Ти Ковач… ця нещасна Ніна Корш, до чого ж була потворною, бідаха. А голос чудовий, чистий, сильний голос. Ти – це глядачі. Оркестранти. І тобі страшно. Якщо ти – це вони, то хто тоді – ти? І ти починаєш збирати себе. По крихтах. Хіба ми себе знаємо? Ми – це те, що нас оточує. Люди, які весь час нагадують нам, що ми – це ми.

– Це взагалі-то всіх стосується, – зазначив він.

– Можливо, – пихато сказав Костжевський. – Але я – не всі.

Костжевський хотів ще щось сказати, але раптом змовк і смикнув гарною шиєю.

– Еге! – життєрадісно сказав Вейнбаум. – Зараз на нього накотить.

Риси Костжевського зминалися, немов хтось узяв у долоню аркушик паперу, на якому вони були намальовані. Близько посаджені очі стали безтямними й остаточно зійшлися на переніссі. Костжевський почав повільно підводитися, озираючись довкола, нібито не зовсім розуміючи, де це він знаходиться і як його сюди занесло.

– Агов! – голосніше сказав Вейнбаум.

У кухні загрюкало, немов хтось обрушив у раковину посуд, який мив. Певно, так воно й було.

Камуфляжка, грубі черевики, кремезні ноги, міцні стегна, обгорнуті вейнбаумським картатим фартухом. Зараз вона була без хустинки, і він уперше побачив, якого кольору в неї волосся. Так собі, чесно кажучи. Пряме русяве волосся, рідкувате, недоглянуте. На нього вона навіть не подивилася. Опустилася на коліна перед кріслом Костжевського, взяла обидві його руки своїми, розпареними, червоними.

– Вацлаве, – сказала вона наполегливо низьким сильним голосом. – Поглянь на мене, Вацлаве.

– Команданте, – промурмотів він, – ну звісно!

Костжевський здригнувся, закліпав і спробував вивільнитися. Тоді вона дуже обережно, дуже м’яко розкрила долоні, немовби випускаючи метелика. Костжевський провів рукою по лобі. Зараз спитає, де я, бо так належить. Ні, не спитав. Тільки дивився невідривно на Лідію своїми близько посадженими світлими очима.

Вона суворо кивнула, рухнувши вниз і вгору рішучим підборіддям.

– Вацлаве… – повторила вона низьким голосом.

– Я – Вацлав, – сказав Костжевський і обвів їх переможним поглядом. – Вацлав Костжевський.

– Так, – погодився він втомлено, – це я вже зрозумів.

Він подумав про крихітну таємну армію, завербовану Лідією, щоб утримати зникоме «я» свого команданте, про підпілля, що стало екстремальним туристичним атракціоном для обраних. Ну звісно, треба ж їм на щось утримувати таку юрбу. Хто там насправді? Бомжі? Біженці? Нелегальні іммігранти?

Лідія підвелася з колін і встала за кріслом, біла мовчазна грізна каріатида на тлі темного вікна.

– Лідіє, – сказав він, – зізнавайтеся. Ви – хлопчик Гітон?

– Що? – спитала вона холодно.

– Що? – хором сказали Вейнбаум і Костжевський.

– Ви були закохані в нього із самого початку, ще з тієї постановки… Завжди з ним, завжди – на його боці, завжди – під рукою. Хлопчик Гітон, ну звісно!

– Я… не розумію, – сказала Лідія гидливо. – Який ще хлопчик?

– Скільки вам років, Лідіє? Насправді скільки вам років?

– Двадцять чотири, – сказала Лідія, звівши брови.

Може, так воно і є. Тільки коли тобі двадцять чотири, світ так явно і напружено трагічний. Трагізм і після нікуди не зникає, але з’являється і комізм.

– Еге, приятелю, ось тут ви помиляєтеся. Вона зовсім не хлопчик Гітон! – Вейнбаум явно насолоджувався ситуацією. – Вона просто любляча жінка. Так буває, любий мій. Хоча рідко. Але ви праві. Має бути хлопчик. Ви ж вирахували всіх, вірно? Крім хлопчика. Фільтікус, вірно?