Мария Галина - Автохтони

Валек під’їхав до іншого боку вулиці та гудів.

– Ви що кінчали?

– Перепрошую?

– Ну, яка у вас освіта?

– Яка в мене може бути освіта? – здивувався Урія. – Я ж сильф.

У дзеркальці заднього виду він побачив контактерів, які бігли до ауді, ніс у Вікентія був роз’юшений, але вигляд бойовий. Люди науки далекі від хибної рефлексії і тому зазвичай беруть гору над людьми мистецтва. Побачив Мардука з Упирем, які сідлали ямахи. А ці куди? Навіщо?

– Усе не зовсім так, як ви думаєте, – сказав Урія. – Це ескорт.

Шпетівський будинок вугласто громадився на тлі запаленого неба. Декорація, задник оперної сцени. Порожній під’їзд, порожні сходові майданчики, на другому поверсі біля чиїхось дверей біле з синьою облямівкою блюдечко, жовтуватий вміст зсохся і пішов тріщинами. Двері не замкнені – жмуток світла лежав на підлозі, немов килимок. Лампочка блимала у дратуючому, як підшкірна сверблячка, ритмі.

Шпет лежав на підлозі вітальні, поряд із конторкою, на якій стояв дуже старий чорний ебонітовий телефон. Шпет був у пальті, такому самому старомодному, чорному, яке трохи лиснілося на швах. І в такому самому костюмі. Пахло горілим.

Він уявив, як Шпет, у розчесаних вусах і розкішній шевелюрі, енергійно йде до вхідних дверей, як скидає ланцюжок, відсовує засувку і там, за дверима, на сходовому майданчику бачить щось таке, через що задкує і відступає, доки не натрапляє спиною на конторку…

Руки-ноги у Шпета були вивернені, замість шиї – жмуток жил, синіх, червоних і білих, кров стекла на паркет, затекла під потилицю Шпету, старомодний крохмальний комір сорочки з білого зробився червоним. Дивний спосіб вбивства. Ось хтось змикає щелепи на шиї Шпета, ось набивається в рота і дряпає язика щетина, рветься під натиском іклів квола стареча шкіра, прискає в небо тепла солонувата рідина. Він мимохіть ковтнув.

– Ні, – сказав Урія.

– Що?

– Це не ви.

– Це, звісно, не я, – сказав він сердито. – Коли б я встиг? Я тут із контактерами марудився.

– Не в цьому річ.

Урія говорив тихо і неквапливо, немов не було мертвого Шпета, немов їм нема куди було поспішати, хоча, якщо чесно, Шпету й справді було нема куди поспішати.

– Зло може здатися романтичним. Ну як же, тиран, надлюдина, смерть Петронія, золото та пурпур. Насправді тиран – це, власне кажучи, так нудно. Ніякої свободи, лише необхідність. Обравши зло, ви втрачаєте свободу. Обравши добро – знову, раз у раз стаєте перед необхідністю вибору.

– Банально, – сказав він.

– Істина завжди банальна, хіба ні? – Урія ледь помітно посміхнувся. – Погляньте-но.

Стягнутий зі столу обрус лежав млявою горкою, на почорнілій стільниці обгоріла купа паперів, крихкі попільні метелики. Порожні альбоми розпласталися збитими птахами. І запах, сухий і гострий, запах вугілля та циндри, запах старовинного вокзалу, зміїний запах…

– Треба ж, це, виявляється, його саламандра. А я й не знав. Першоелементи взагалі-то дуже важко обговтати.

– Є така штука, називається запальничка. Така, знаєте… Клацаєш, коліщатко…

– Це саламандра, – спокійно відказав Урія, – бачите, ось… лапки.

Ланцюжок маленьких слідів, чорних і обвуглених, тягнувся паркетом. Хтось дуже в’юнкий, дуже швидкий. І розжарений до червоності.

– Треба викликати поліцію, – сказав він напівзапитливо.

– Треба, – погодився Урія. Подумав і додав: – Ну хоча б для порядку.

Він дивився, як Урія виймає свій розкішний смартфон, як неуважливо тицяє пальцем у дисплей, як виходить у коридор, щось тихо кажучи у притиснуту до гладенької щоки долоню. Запах циндри стояв у повітрі. Діра в горлі Шпета була немов вирва, він насилу відвів погляд.

– Ну от, – сказав Урія, безшелесно з’являючись на порозі та прибираючи смартфон до внутрішньої кишені пальта. – Вони просять, щоб ми пішли до їхнього приходу і не мішалися. Так, і ще щоб ми нічого не торкалися.

– Уріє, – спитав він, – хто ви?

– Ви ж знаєте.

Ми всі для нього – такі от телевізійні чоловічки. Біжимо від одного краю екрана до іншого, метушимося, пітніємо, хочемо перемогти і не хочемо програти. І зникаємо назавжди.

– Скажіть, а якби Марина не привела мене ночувати? Я б вас не зустрів?

– Обов’язково зустріли, – сказав Урія, – як же може бути інакше.

Урія посміхався так, як посміхався б, коли б Шпета не було в кімнаті. Або як нібито Шпет сидів живий у кріслі.

Він чекав, але Урія мовчав.

– Я торкнувся, – сказав він. – Ви сказали, нічого не торкатися, але я торкнувся. Програмка. Та, зі «Смертю Петронія». Вона була… зовсім ціла. Сіра, але ціла. А коли я доторкнувся, все розсипалося. Дрібним таким попелом. Пилом.