Мария Галина - Автохтони

Але ж ця їхня істота з трикутним обличчям і фасеточними мінливими очима, чимось схожа на Валевську! Навіть маленький скорботний рот був таким самим.

А де ж у нас… Ага, ось!

Меломан стояв поряд із полотном, що зображує свято весни на Юпітері. Його пропустили без проблем, оскільки меломан був у чорній фрачній парі, щоправда, вона вже залиснілася, певне, теж передавалася від батька до сина. Двоє інших меломанів стояли віддалік. Вигляд у них був напружений і розгублений. Вчора йому, здається, вдалося від них радикально відірватися. Мало хто здатен втиснутися в переповнену маршрутівку, особливо якщо ця маршрутівка йде до Гробовичів. Або Бреховичів.

Він прослизнув крізь юрбу, що поступово скупчилася довкола Воробкевича, і тихенько поляпав по плечу Вікентія. Той здригнувся і підстрибнув на місці. Та що ж вони всі такі нервові.

– Цього бачите? – сказав він пошепки. – Он той, у чорному. І ще двоє, там і там. Бачите? Вам не здається, що вони за нами стежать?

Вікентій витягнув шию, гарячково вишукуючи поглядом у натовпі.

– Так, – сказав Вікентій, теж пошепки. – Он там і ще он там. Ох!

– Це вони! Якщо взяти їх зараз… слушна мить, вам не здається?

Вікентію не хотілося нікого брати, хотілося з’їсти сира на шпажці та випити шампанського, але було соромно в цьому зізнатися.

– Потім буде пізно, – сказав він зловісно.

– Так, – винувато відгукнувся Вікентій і розправив плечі. – Так, авжеж!

Він дивився, як Вікентій шепоче щось на вухо нервовому й обидва вони – володарю перснів. Потім усі троє рішуче попрямували у бік меломанів. Меломани відцохнулися. Контактери прискорили ходу. Меломани теж. Він доброзичливо спостерігав, як спочатку одні, потім інші, усе прискорюючись, зникають у дверному отворі. Воробкевич усе розпатякував про те, яке це щастя особисто для нього, для Воробкевича, бачити, що роботи такого чудового художника витягнені із забуття на світло телекамер…

На Воробкевича ніхто не дивився. Всі дивилися на двері.

Маленька, біла, в зеленуватому та синьому, переливчастому, в’юнка та гнучка, як рибка-верховодка… Або змійка, подумав він, так, скоріше змійка. Маленька, витончена, смертоносна.

Вона прослизнула поміж жінок у чорному та жінок у червоному, поміж чоловіків у чорних парах та чоловіків у джинсах. Бліде трикутне обличчя з величезними чорними очима нічого не відбивало.

Воробкевич удавав, що не помічає, це був його зоряний час, і він не збирався витрачати хоча б малу його частину на якусь там Валевську. Це він даремно, такі, як вона, не пробачають. Йому варто було б перерватися і бурхливо вітати її, хоча вона, не помічаючи ніякого Воробкевича, прослизнула повз, і… ну звісно.

Вона раптом опинилася безпосередньо перед ним, гостре підборіддя задрано, розширені очі уп’ялися в його очі, поцілунок, найпристрасніший, і то не був би таким пристрасним, таким інтимним, як цей погляд. Невже мова квітів…

Вона присунулася зовсім-зовсім близько.

– Bezecnik! [10] Мерзотник (Пол.). – сказала вона і вдарила його по обличчю. Рука була холодною та вологою. І дуже сильною.

Розмови відразу змовкли, всі обличчя обернулися до нього – бліді повітряні кульки облич з парними зоровими органами. Навіть Воробкевич змовк.

– Яніно, – сказав він, – я…

Але вона вже повернулася і пішла крізь натовп, бліда, з високо зведеною головою, підборчики простукали паркетом фойє. Зміїна шкірка блиснула у дверях і зникла. Воробкевич відкашлявся.

– Про що я… так… так от. Баволь чув музику сфер. Ось у чому вся справа. У музиці сфер.

Воробкевич знов відкашлявся, шия його сіпнулася в жорсткому чашолистку коміра.

Він бачив, як на шиї Воробкевича напружуються жили, як труситься горловий мішок.

– Мертва рука, – сказав Воробкевич високо й виразно, – знаєте, що це таке?

Присутні, які чекали, коли нудна обов’язкова програма скінчиться і можна буде нарешті випити й побазікати, тим більше два офіціанти у фрачних парах і фартухах із логотипами «Зеленого пса» вже розставляли на столиках нові таці, цього разу з різнокольоровими тарталетками та бутербродами з рожевим лососем, знов змовкли і повернулися до Воробкевича.

– Це коли нічого не вдається. За що не візьмися. Жоден із його протеже не став по-справжньому знаменитим, жоден. Скуповував роботи задешево, виканючував у подарунок, на горілку міняв… І що? Ані Гуггенхайма, ані МОМа. Ніхто. Жоден…

– Соню, замовкни! – сам до себе завищав Воробкевич.

Присутні присунулися. Ставало цікаво. Коли скандал, завжди цікаво.