Мария Галина - Автохтони

– Ось. Руки тримайте за спиною, – сказав нервовий.

– Тільки він розбитий, – сказав Вікентій, – не впильнували. Не зберегли. Шкода.

На долоні Вікентія в м’якій бурій шкурці лежало кришталеве яйце. Надбите, немов хтось, намагаючись надколоти шкаралупу, не розрахував і занадто сильно тюкнув об край столу. Тріщини оббігали поверхню, що м’яко світилась, але все одно було видно, що там, у молочній опаловій глибині, щось рухається. Він нахилився ближче, все ще зі зчепленими в замок за спиною руками. Клоунів злити не хотілося. Там, усередині, час від часу заступаючи незрозуміле джерело внутрішнього світла, пересувалися тіні. Одна раптом присунулася до внутрішньої поверхні яйця. Він кліпнув.

– Вони інколи підлітають зовсім близько, – пошепки сказав Вікентій.

Обличчя було спотворено тріщинами та відколками, але явно належало не людині. Птах? Комаха? Що там у Веллса було? Він так давно читав Веллса, що забув. Істота дивилася на нього якийсь час, потім блимнула і відвернулася. Змах крил – і знову нічого, тільки світло і далекі червоні пагорби, освітлені крихітним млявим сонцем. Небо було густо-синім, з фіолетовим полиском, небо високогір’я. На далеких пагорбах біліли якісь будівлі. Колони, шпилі… Крила в істоти були веселкові. Як у метелика. Він метеликів терпіти не міг. Навіть денних.

– Липа, – сказав він, – фейк… Китайське лайно.

– Йому років сто, цьому гівну, – сказав Вікентій. – Як мінімум.

– Фігня. Підробка. Дешева електроніка. До речі, звідки воно у вас? І давно?

Вікентій обережно загорнув кристал у замшу і сховав у кишеню.

– Коли ви усунули Баволя…

– Та не чіпав я вашого Баволя. Мене тоді ще й на світі не було. Його струмом вбило. Нещасний випадок.

– Бреше, – сказав нервовий, – навмисне відпирається. Хоче вивідати більше. Ніякий він не інопланетний емісар. Просто агент спецслужб.

– Агент спецслужб діяв би тонше, – заперечив Вікентій.

– Ви як діти, далебі. Агенти, прибульці. Пропалі записи. Й яйце Всевладності, made in China . Вони з вами спілкуються, ці, з яйця? Хоч якось?

– Ні, – відповів Вікентій неохоче. – Ми намагалися. І теорему Піфагора їм показували. І числовий ряд. І світловими сигналами, і так. Жодної реакції.

– Візуалка. Рандомізація. Складна. Алгоритм. Якщо остаточно розбити цю штуку, там будуть мікросхеми і… і мікросхеми.

– Ви нас провокуєте. Щоб ми її розбили. Остаточно знищили артефакт.

– Та ні ж. Грайтеся, бога ради, хто заважає?

– Повернімося до записів. Вони у вас? Або ви їх знищили? Ви ж брехали щодо ворогуючого угруповання. Брехали, чи не так?

Він розчепив руки і помасажував замерзлі пальці.

– Гаразд, – сказав він. – Нехай так. Не можу вам сказати всього, але не тільки ви підтримуєте зв’язок з іншими світами.

Порив вітру вдарив у фанеру, що загороджувала вікно, і вона відізвалася, глухо й тоскно. Другий порив супроводжувався липким ляпанцем мокрого снігу.

– Але мене випередили, – продовжував він.

– Хто? – швидко спитав Вікентій.

– Не знаю. Я сподівався, – він скрушно зітхнув, і хмарка пари зірвалася з його вуст і, розширюючись, попливла геть, – що коли я здійму галас, ця третя сила якось проявить себе… І ми зможемо їх вирахувати.

– Справді? – Вікентію дуже хотілося вірити. За спиною Вікентія володар перснів недовірливо крутив головою.

– Я не помилився. Мене переслідували. На мене напали. На мене робили замах. Там, у сумці – всі мої речі. Решта згоріла. Ви ідіоти. – Він викинув руку, немов намагаючись схопити Вікентія за плече, і той квапливо відсахнувся. – Полюєте за мною, а вони тут буквально під самим вашим носом…

Не краще було б сказати «під самими вашими носами»? Їх же троє.

– Впровадилися… як знати, може, й сюди? Хтось із вас, один із вас! Ви давно один одного знаєте?

Усі троє перезирнулися.

– Все ж таки гонить, – невпевнено сказав нервовий.

– Невже? Цікаво, куди це ти їздив тиждень тому? – спитав Вікентій.

– До однієї жінки, – сказав нервовий, – не твоя справа.

Ага, подумав він. А вголос сказав:

– Нам треба діяти разом. Інакше вони нас переграють. Я не претендую на записи Баволя. Я навіть не знаю, що там. Формула абсолютного палива?

– Ні, – сумно сказав Вікентій, – там можливість контакту. Без посередників, напряму. З величезною кількістю світів. Принаймні у межах Сонячної системи.

Будь-який просунутий йог, подумав він, будь-який обкурений відморозок напряму і без посередників контактує із сонмищем світів.