Мария Галина - Автохтони

– А от поводитися по-хамському не треба, – образився той.

В ауді сиділи ще двоє. Один на задньому сидінні, другий – на передньому. Той, що на задньому, посунувся, звільняючи йому місце. Цей рясно користувався чоловічими парфумами. І порізався, коли голився. Поріз було заклеєно пластиром тілесного кольору. В того, що сидів попереду, комір куртки був у лупі. Бойова команда лузерів.

– У мене є пара годин, – сказав він, – потім я хотів би зайти до «Синьої пляшки» кави попити. А о п’ятій відкриття. Вернісаж. І я туди запрошений. А ви – ні.

Володар перснів рушив ауді з місця; вони їхали, і будинки стали темнішими та нижчими, ауді дерлася нагору битою бруківкою, тьмяна трава на узбіччі, риштак забито палим листям, голі віти вибуялих кущів стукали у скло зворушливими тугими кулачками білих ягід… Ауді вильнула і зупинилася на асфальтовому майданчику перед покинутим шлакоблоковим павільйончиком з іржавим мангалом біля обшарпаної стінки.

Той, що з лупою, відстібнув ременя, вибрався назовні, причому не дуже спритно, і став біля машини. Водила теж. Ну-ну. Сумне видовище.

– Ось тепер виходьте, – скомандував той, що з порізом.

На передній стіні павільйону збереглася мозаїка: дівчина в хустинці на тлі сходу сонця підіймала сніп на витягнутих руках, і летіли у синю далечінь гуси-лебеді… У дівчини не було одного ока та частини щоки, і тому вона скидалася на зомбі. А шкода, що Лідії не вистачало сарказму. Чи принаймні гумору. Була б суперпопулярною художницею.

Вікна були вибиті, одне, бокове, заставлено фанерою. Угу.

– Всередину, – сказав той, з лупою.

– Реп’яхова олія, – сказав він, – і ще цей… як його? А, Head and Shoulders. Змішати, але не збовтувати.

Бідолаха блиснув очима, але промовчав.

– Люди, в яких проблеми, вважають за краще їх не визнавати, – сказав він, – ігнорувати. У вас лупа. Жирна себорея. Реп’яхова олія добре допомагає.

У павільйоні було ще холодніше, ніж знадвору. На бетонній підлозі біля дальньої стіни лежала підсохла купка, сором’язливо прикрившись обривком газети.

– Кращого місця не знайшли? – спитав він докірливо.

Поряд із входом круглилися декілька чурбачків, переливаючись парчевою зеленню моху та багрянцем лишайників. Це кафе збанкрутіло дуже, дуже давно, подумав він. Ще на початку дев’яностих.

– То й що? – Він примостився на чурбачку.

Знизу, від бетону, йшов відчутний холод.

Трійця тупцювала поряд, переминаючись із ноги на ногу. Напевно, теж мерзли.

– Та ви присаджуйтеся, – сказав він і, згадавши купку, виправився, – сідайте.

Один підштовхнув іншого ліктем. Він ніколи не бачив таких сором’язливих викрадачів.

– Чому б вам не зізнатися, – сказав нарешті той, з порізом. – Цим ви зекономите безліч часу. Тим більше що ми й так усе знаємо.

– Тоді який сенс зізнаватися? – Він зітхнув. – Я вас розумію. Тут холодно. Вогко. Вам напевне хочеться відлити. Коли холодно та вогко, зазвичай хочеться відлити. Тим більше що ви нервуєте. А коли нервуєш, теж зазвичай хочеться відлити. До того ж сюди будь-якої хвилини можуть завалитися якісь відморозки. Он там, біля стіни, биті пляшки. Щоправда, я гадаю, для відморозків тут холоднувато зараз. Вони, напевно, влітку сюди люблять приїздити, відморозки. Влітку. На те вони й відморозки.

– Не намагайтеся збити нас з пантелику, – сказав той, з лупою. – Вони у вас?

– Що – у мене?

Власник ауді, який запустив тим часом руку в його сумку, розгублено поглянув на нього.

– Це що?

– Сорочка, – пояснив він, – моя. Несвіжа. Вона вам не потрібна. Якщо вам не складно, заштовхайте, будь ласка, назад.

Той, з порізом, тримаючи на долоні його ноутбук, тикав у клаву змерзлими пальцями. Певно, він серед них вважався найпросунутішим.

– Нічого немає, – сказав той, з порізом, розчаровано.

– А що ви очікували знайти?

Трійця переминалася з ноги на ногу.

– Не прикидайтеся, – нарешті сказав власник ауді. – Ходите тут, у все лізете, робите вигляд, що вас цікавить якась там група. Кого ви сподіваєтеся обдурити? Нас? Не на тих натрапили! Ми ж то знаємо, на кого ви насправді полюєте!

– На Ковача? – обережно спитав він.

– До чого тут Ковач! Не морочте мені голову! Нам голови! Цей допис у вечірці, ця виставка, весь цей галас!

– Он воно що. Стривайте, я здогадаюся. Баволь! Ми тут через Баволя. Я правий? Щоденники Баволя?

Власник ауді похмуро пирхнув через ніс. Із ніздрів вирвалася хмарка білої пари.

– Рано чи пізно ви повинні були повернутися, щоб їх забрати, – сказала людина з порізом.