Мария Галина - Автохтони

Місто з’їло свої передмістя. Колись тут були садиби та палісадники, й яблуневі сади. Напевне ще залишилися сумні вироджені яблуні-дички, які зворушливо пропонують кожної осені свої крихітні зморщені плоди. Бідолашні безумиці, що чекають на свого сильфа. Ринкова площа. Квітковий базар. Ратушна площа. Ще один квітковий базар. Вони обігнали фургончик із рекламою молочних продуктів на боці. Він нарешті розгледів назву фірми. «Ласочка».

– Й аполітично. Не треба з приходом кожної нової мітли переписувати путівники. Тут можна де-небудь купити сорочку?

– Он там, у торговельному центрі. Але там не можна паркуватися. Я, мабуть, тут стану.

– А що, про опір людям не подобається? Про героїзм і все таке…

– Подобається, – з відразою сказав Валек. – Аякже ж. Про те, як хоробрі партизани підірвали залізничне полотно і цистерни із соляркою палали так, що жар вбив усі дерева в радіусі восьми кілометрів. Усе пройшло як помащене, але їм довелося прирізати колійного обхідника. А до чого тут, скажіть, колійний обхідник? Про лікаря місцевої інфекціонки люблять, він хотів вилити до водосховища пробірку з культурою Yersinia pestis, але все зволікав, зволікав, бо розумів, що цю воду питимуть його жінка та дівчинки… І його взяли, і тоді він сам випив вміст пробірки і помер у страшних муках…

– А як щодо спільності? Єдиного пориву? Екстазу? Суто тілесного захвату?

– Не знаю, що ви маєте на увазі. Екстаз і суто тілесний захват – це коли громлять винні склади. Або коли гідні містяни при одній тільки чутці, що німці в місті, на світанку натовпом приходять до Єврейського кварталу і починають витягувати з будинків сонних жінок та дітей. Екстаз – це коли всі разом когось б’ють.

– Що, не було героїв?

– Був. Один. Поляк, цілковитий антисеміт, дженджуристий, з такими, знаєте, вусиками, встав поперек вулиці й сказав, курва, хто перший їх торкнеться, вб’ю, і тоді забили каменями його самого…

– Ковач?

– Чому – Ковач? Якийсь інший поляк. Ковача вже посадили до того часу. Або взагалі розстріляли.

Він відрахував купюри, додавши зверху. Валек перерахував, ствердно похитуючи головою, сховав до кишені.

– Ви щедра людина. Щиро дякую. А то, чесно кажучи, доньці вже другий місяць зарплатню затискають.

– А де вона працює?

– Продавчинею. У квіткарні. Цілодобовій. І кому, постає питання, потрібні квіти вночі?

– Це ж чудово, коли посеред ночі раптом комусь можуть знадобитися квіти. А скажіть, Банківська далеко?

– Ми на ній стоїмо, – сказав Валек.

Солідні будинки, солідна вулиця. У будинку номер один був салон зв’язку «Механічний апельсин» і кав’ярня, в будинку номер два – відділення якогось банку та кав’ярня. Вейнбаум мешкає на цій вулиці? Йому чомусь здавалося, що Вейнбауму тут має бути нудно. Але якщо попитати, скажімо, по кав’ярнях… Вейнбаум – не з тих, хто здатен загубитися у натовпі. Але, можливо, він даремно непокоїться. Скажімо, кран потік. Старі крани весь час течуть, потрібно викликати сантехника, лагодити, морочитися… А сьогодні Вейнбаум уже сидітиме в «Синій пляшці». Як завжди.

У торговельному центрі на розі він купив нову сорочку, неадекватно дорог у , і тут же, в туалеті, посеред кахлів та нікелю, перевдягся. Несвіжу сорочку він заштовхав до сумки. На новій при ближчому розгляді виявився кривий стібок і етикетка Made in China . Гаразд.

Пішов дощ, уже без снігу. Зараз там, у теплому нутрі «Криниці», сидить за стійкою Марина і читає черговий дамський роман. Як може жінка, в якої такий чоловік, читати всю цю муру? Що взагалі повинна відчувати жінка, поряд з якою бік у бік живе справжнє, непідроблене диво?

– Не рухайтеся, – сказали ззаду.

– Та я й не рухаюся.

У величезній, трохи нахиленій вітрині торговельного центру він бачив своє відображення. За спиною відображення стояла нервова лисувата людинка. Рука в кишені куртки натякала на щось приховане, ну, скажімо, пістолет. А може, й ні. На понт бере, подумав він.

– Пройдіть зі мною.

Чоловічок намагався говорити жорстко, але від напруги зривався на фальцет.

– Що знову? Вам не набридло?

– Що набридло? – трохи ошелешено спитав чоловічок.

Адже цей, здається, не з меломанів. Пуховик, в’язана шапочка. Не той стиль.

– Куди йти хоч? – спитав він.

Чоловічок за його спиною покрутився на місці, але руку з кишені не прибрав.

– До машини. Он до тієї синьої ауді.

– Лайно ваше ауді, – сказав він, щоб позлити чоловічка, – ви її хоча б помили.